Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
— Котові…
— Що?
— У нас кажуть: котові під хвіст.
— Ото й воно! Ти скільки років тут, а все кажеш — «у нас». А де те «у нас» — лишень Богові відомо…
…Через рік і два місяці Джошуа Маклейн урочисто переніс готовий гобелен з майстерні до вітальні. На церемонії були присутні: сама майстриня, розпашіла і схвильована, місіс Мелі Страйзен, божевільна мільйонерка з будинку № 47, її не менш дивакувата служниця індіанського походження і дві кішки, підібрані місіс Енжі Маклейн біля ресторану «Енні» на набережній Сан-Дієго.
Була осінь.
Джошуа ніс перед собою раму з вовняною картиною і полум’я каміну — руде і гаряче, що кидало відблиски на вовняне полотно, — утворювало на обличчі сліпої принцеси цілу гаму почуттів. Вона вітала своє друге народження, гордо здіймаючи спис. Під її ногами шкірилися пси, зміїлися переплетені кільця тайнопису, кликали до бою суворі воїни.
Але жодна фраза, що виникала в голові майстрині під час роботи, так і не лягла їм на душу…
— Це… Зараз скажу… Хвилиночку…
Збишек Залеські, колишній аспірант Джошуа, а нині — один з провідних мистецтвознавців і галеристів у Нью-Йорку, ось вже з півгодини ходив довкола гобелену, що висів у вітальні.
Саме заради нього Маклейн і запросив приятеля в гості.
Адже, як вважав Джош, довести Ліці її геніальність могла тільки така людина, як Збишек — стороння, не схильна до лестощів і взагалі — фахівець своєї справи, що не має жодних сентиментів щодо особистості майстра.
Вирішили спочатку просто показати роботу. Так би мовити, без коментарів.
І ось тепер спостерігали, як Збишек крутиться довкола полотна, мов шуліка над курчатком, мізкує, яке це сторіччя, яка епоха в мистецтві, яка країна.
Ліка тримала біля вуст келих з шампанським аби прикрити ним посмішку.
Те, що орнамент належить давнім піктам, Залеські визначив одразу.
Те, що малюнок є копією малюнку з ритуального каменя північно-східної Шотландії — напевне.
Заковика полягала в тому, що це був старовинний гобелен — посивілий від часу, виконаний кількома техніками давнього плетіння. Над його приналежністю до часу Збишеку довелося добряче поламати голову.
— Думаю, що це — кінець чотирнадцятого сторіччя, — нарешті вимовив він. — Без експертизи визначитись дуже важко. Принаймні, такої роботи в каталогах я не бачив. Звідки вона у тебе? — звернувся до Маклейна. — Щось не помічав, щоби ти брав участь в аукціонах.
— А скільки вона може коштувати? — зацікавлено запитала Ліка.
Залеські замислився, обережно торкнувся пальцем до візерунка.
— Гадаю, не менше, ніж сімсот тисяч… А, може й мільйон, все залежить від часу й імені майстра.
Ліка свиснула.
Маклейн засміявся, обіймаючи дружину за плечі:
— Бачиш, ти можеш стати мільйонеркою!
Залеські закліпав очима:
— Ти хочеш сказати…
Він огледів Ліку так, ніби вперше помітив, адже вся увага була прикута до полотна: бліде обличчя в обрамленні світло-русявого, з рудуватим відблиском волосся, зібраного в жмуток, високі вилиці, завеликі, як для такого вузького обличчя, очі і вуста, тонке порцелянове перенісся, джинсовий комбінезон на два розміри більший, ніж треба.
Не красуня, але — чіпляє погляд.
— Саме так, — поплескав його по плечі Маклейн. — Це робота Енжі.
Збишек голосно вдихнув і видихнув, немов стрибнув і випірнув з води.
За вечерею розмови точилися довкола його пропозиції: Енжі могла би плести гобелени в старовинній техніці на замовлення.
Говорив про реставрацію, музеї і багатих колекціонерів, котрі здатні викласти кругленькі суми на аукціонах. Він би міг це все влаштувати. Адже такий талант не мусить пропадати в нетрях Каліфорнії.
Умовляв серйозно поставитись до його пропозиції: він надасть зображення старовинних гобеленів, які вона, на вибір, забажає відтворити.
— Енжі робить все, що вважає цікавим для себе, — знизував плечима Маклейн. — А грошей ми не потребуємо.
Але місіс Маклейн вважала інакше: їй треба заробляти самій, адже достатню «насиділась на шиї у чоловіка», і, якщо доля дає їй такий шанс, відмовлятися безглуздо.
Маклейн не сперечався.
Збишек Залеські лишився задоволеним і вечерею, і таким новим поворотом у справах.
…За чотири роки вона зробила три «старовинних» гобелени на прохання Збишека Залеські.
Замовлення, з яким він приїхав наступного разу, було надзвичайної складності — відтворити котрийсь із шістдесяти чотирьох гобеленів з серії Анжерського апокаліпсису «Одкровення Іоана Богослова», створених між 1373-м і 1381-м роками для Людовика Першого Анжуйського.
Залеські розкинув перед очима Енжі купу світлин, відзнятих ним під час відрядження в Анже, і з удавано байдужим виглядом відійшов до Джошуа — випити по чарці привезеного з Франції коньяку.
Краєм ока обидва спостерігали, як, всівшись на підлозі перед каміном, вона розкладала довкола себе світлини, котрих було не менше сотні, тасувала їх, як колоду карт, гладила долонями і знову в захопленні тасувала, розкладаючи світлини, мов пазли.
Нарешті відклала вбік з десяток зображень «Нового Єрусалима», зроблених в різних ракурсах і масштабах.
— Спробую це… — просто сказала вона, згрібаючи докупи решту фотокарток.
— Ти впевнена, що потім зможеш віддати те, що зробиш, в чужі руки? — лукаво запитав її Маклейн.
— Не впевнена! — так само весело відповіла вона. — Але спробувати варто!
— Гадаю, що ваша робота, Енжі, коштуватиме стільки, що ви ні про що не пошкодуєте! — запевнив задоволений Збишек. — Я маю достатньо серйозних пропозицій від поважних людей і потурбуюсь, щоб ваша робота потрапила лише в добрі і… щедрі руки!
МІСІС МАКЛЕЙН
Нью-Йорк, 2013
(продовження)
Дощ за вікнами готельного ресторанчику стишився. А потім припинився зовсім, лишивши на склі довгі сріблясті нитки.
Потім висохли й вони.
Від мокрого асфальту здіймалося барвисте марево.
Місто втратило імпресіоністичний колорит.
Офіціант розставив на столі тарелі, налив вино.
— Ти дзвонила йому? — запитав Збишек.
— Так, чоловіку, — відповіла вона.
— І що сказала?
Ліка знизала плечима:
— Яка різниця. Сказала, що лягаю спати…
Залеські посміхнувся.
— Навіщо збрехала?
Вона замислилась.
— Не знаю. Просто не хочу казати зайвого. До того ж, за півгодини це буде правдою.
— Брехня в ім’я спасіння… — сказав він.
— А кого треба рятувати?
Він знову посміхнувся і кивнув на заставлений стравами стіл:
