Українська література » Сучасна проза » Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Читаємо онлайн Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
бо вже гарно по-американському говорив. Переніс обох — на руках! — до кімнати в містечку, де військо союзників стояло.

Там я вперше чисте ліжко побачила.

І злякалася.

Уявила: щойно ляжу на білі простирадла, як з мене луска посиплеться чи порох, забрудню всю білизну. Довго я потім не наважувалася спати на білих простирадлах від того страху. Потім звикла.

Ну що іще?

Пам’ятаю, як тихо батьки гомоніли аж до ранку. Щось про те, що їхати треба із тим чужинським військом аж за океан. Мати плакала. Батько казав, що «всі тут помремо», якщо підемо на «радянській бік» реєструватись.

Так і лишилися на американському.

Потім було все те, про що я Енжі розповідала. Будинки на Манхеттені, коледж, університет, Пітер Страйзен, діти, бізнес на діжках з білого дуба і — гроші, гроші.

Потім прийшла самотність. І здивування від того, як швидко минає життя. І… яке воно довге, що всього і не запам’ятаєш.

Діти дорослі, приїжджають раз на два чи три роки на день Подяки чи Незалежності.

І хутко — назад. Один — Денні — до Мемфісу, там у нього свій бізнес, друга — Елізабет, в Італії живе. Це нормально. У мене ж все гаразд! Я ще собі раду даю та й не бідую — до цього не дійде! Моя Залізна Ґава — при мені. Така собі скажена мільйонерка, всім задоволена.

Правду кажуть, що в старості добре згадується лиш те, що в дитинстві було і те, що хвилину тому. Посередині — порожнеча. Нема на те ради.

Тагетесом у мене пів садка засаджено. Ґава моя Залізна старається. Вона зі мною все життя. У спадок від свекрухи дісталася. Та її ще дівчинкою з резервації забрала, виховувала, як свою, бо була дуже демократична пані. Сварила мене, коли я казала, що вони — американці, все виправляла — «Scotland!" — і суворо так сопіла.

Так я — навзаєм! — теж казала, що я не американка, а — «Ukraine»!

Хоча ту Україну, як слід, і не знала. Та й не побачу вже. Залізна Ґава і мальви мені насадила, і соняхи, як у матері в садку було.

Тут мене дивною вважають. У всіх — газони з голландською травичкою, а у мене — джунглі непролазні…

А дівчинка, дружина Маклейна, одразу зрозуміла, що то таке. Спочатку я про неї думала, як усі — взяв собі професор за дружину слухняну іноземку, адже тутешні жінки йому всі не до вподоби були. А вона і рада. Ще б пак! Кажуть, що всі жінки з тих країв мріють про іноземців.

Тепер, після всього, що сталося, думаю так: ніхто їй не потрібен!

Хоча вона сама про це не знає. Ніхто.

Є такі люди, в яких ангели на пальцях ночують. Воно називається різними іменами — талант, призначення, покара, самотність, хрест.

І скинути це з себе неможливо, і нести важко. Але все життя — на тих кінчиках пальців!

Я завжди вважала: якщо ти не збираєшся змінити світ — не варто починати всього, що пов’язане з творчістю. Навіть якщо ти дійсно маєш хист, вміння, здібності, талант — вони нічого не варті, якщо немає такої мети: змінити на краще бодай один міліметр простору.

Інакше все зведеться до марнування часу, а зрештою до руйнації. І тоді навіть добре намальовані троянди засмердять. Адже в них не буде нічого живого і справжнього.

А вона вміла у все вдихнути життя.

Я годувала її своїми байками, а сама жадібно спостерігала, як вона працює над гобеленом. Розуміла, що такого щастя — творити — мені не випало. І, власне, нічого надзвичайного не випало.

Крім того звіра, що лизав мої ноги — і чомусь не забрав.

І крім цієї дівчинки, котра так невимушено і так просто вдихнула життя у старовинне полотно.

Саме тоді я і зрозуміла, що ніхто їй не потрібен — вона світом дихає.

І немає на те ради жодному, хто так само, як і я не може погляд від неї відвести…

…Потелефонувала з Нью-Йорка пізно увечері.

Я одразу зрозуміла: щось сталося. Давно відчувала: ті гобелени, які вона почала робити — з’їдять її — або зсередини, або ззовні.

Вона не питала, що робити — просто розповіла, в які тенета втрапила. Проживши не малий вік, я розумію, що людське життя — зовсім не те, що ми собі про нього уявляємо. Адже Бог не дає жодних гарантій на те, що буде легко. Це вигадуємо ми самі, заколисуючи себе, сподіваючись, що буде саме так, як ми собі намислили.

Вона була для мене тоненькою шовковою ниточкою. Але порвати таку ниточку, нехай і дуже тонку, — важко. Вона сама не знала, якою може бути сильною. Їй треба було дізнатися про це…

Так, вона потелефонувала пізно ввечері з готелю, розповіла все, як було.

Я попросила годину — подумати. А подумавши — придумала і потелефонувала в готель.

Не знаю, чи правильно вчинила. Але, гадаю, що вірно. І вона сприйняла все так, як належить. Ніби давно чекала такого виходу.

Що я зробила?

Забронювала їй квиток на літак до Абердину, а там — до Тейну дві години дороги.

Потелефонувала старим друзям з замку Донробін, порекомендувала взяти її на роботу, як найкращого реставратора, за якого ручаюся всіма своїми нутрощами.

Зробила дзвінок старому приятелю Шону, аби дав ключі від нашого покинутого ще в сімдесятих будинку на околиці Тейну. Сто років там не була. І вже не буду.

Але, сподіваюсь, Шон тримав там все у більш-менш пристойному вигляді.

Зробивши це все, втомилася: старість.

Але разом з тим відчула й піднесення: це був перший серйозний вчинок за останні десять років. Настільки серйозний, що зробивши його, я тремтіла аж доки Ґава згодилася налити мені «Черчелеву порцію» віскі.

Гадаю що там, за багато кілометрів від мене, вона тремтіла не менше.

Вона сказала, що мусить написати листа чоловікові і відішле йому свою кредитну картку. Але надішле на мою адресу — з тим, щоби я віддала лист і картку, коли вона буде вже далеко. Вона не хотіла накликати на нього біду.

Я намагалася її відмовити. Але в своєму рішенні вона була непохитна.

Що мені залишається?

Складна розмова з Маклейном. Мені шкода його, адже чоловік він добрий і любить її несамовито. Хоча, як її можна не любити?

Не молитися за неї?

Залізна Ґава все перебирає і перебирає її малюнки. Виявляється — всі зберегла. До єдиного…».

ЕНЖІ

Шотландія, Тейн

Летовище

Відгуки про книгу Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: