Українська література » Сучасна проза » Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Читаємо онлайн Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько
в дитячому садку чи в інтернаті новенькі.

Тепер її витівка здавалася хибною.

Жахливою.

Неправильною.

Все, що сталося, віддалилося і виглядало не таким страшним, як там, в Нью-Йорку. Можливо, треба було одразу піти до поліції? Адже втечею вона лиш підтвердила свій несвідомий злочин. Але тоді чаша ця не оминула б Джоша. А він і без того стільки зробив для неї, так няньчився, мов з дитиною. І ось яка подяка чекала на нього!

Він мусить жити інакше. Можливо, не таким розкішним життям, яке влаштував їй на берегах Тихого океану.

Адже вона точно знає, що той будинок коштував йому усіх заощаджень — і власних, і предків. Тепер нічого того не треба. Вона звільнила його від себе. Нехай буде щасливим…

Знову: дивно!

Вона звільняє від себе дорогих їй людей, немов зурочена на одвічну втечу. Певно, життя все ж таки має якусь незбагненну циклічність.

І немає на те ради…

До вечері вийшла в тих самих джинсах, кутаючись в зелену куртку. Адже в будинку було прохолодно. Обережно, з острахом обійшла порожній дім. Кілька кімнат було на другому поверсі і два великі зали — внизу. Один — «камінний». В ньому весело потріскували дрова, стояли крісла і дивани, чорний дубовий стіл і ще один — маленький, мармуровий, мабуть «чайний». Адже з англійських фільмів вона знала, що така камінна кімната має бути в кожному помешканні.

Інша зала була «обідня». Вона попрямувала туди, адже побачила, що стіл вже накритий білим обрусом і сервірований для вечері. З дверей, що виходили до зали з лівого боку чулося шкварчання і тихий говір людей. То була кухня.

У залі висіли портрети. На одному з них вона упізнала Мелі. І зупинилася, заворожена, вражена красою і свіжістю молодої жінки, риси якої нині замилив час.

Стояла перед ним довго, аж доки її не вивів з оціпеніння жіночий голос:

— Міс Енжі Маклейн? Я — Адель, дружина містера Шепарда. Ви так тихо увійшли… Прошу сідати до столу.

Вона озирнулася. Така ж кругленька, як і її чоловік, жіночка років сімдесяти, стояла перед нею, витираючи руку білим рушником. Простягнула їй — Енжі потисла теплу і трохи вогку долоню: «Дуже приємно!».

Їй було ніяково сідати самій до цього бездоганно сервірованого на одну персону столу.

— А ви? — запитала вона.

— Ми завжди вечеряємо вдома, — сказала Адель.

Отже, вони не слуги, подумала Енжі, і слава Богу.

На підтвердження цієї думки, Адель сказала:

— Ми тут із самого ранку. Навели лад, адже будинок стояв порожній років двадцять, не менше. Тепер все працює. Камін, плита, холодильник, каналізація. Все, що треба на перший час. Потім можете все змінити на ваш розсуд. Можете взяти покоївку — у нас тут багато людей без роботи. Місцина глуха, молодь їде до Единбурга, а хто залишається, залюбки беруться до будь-якої праці. Мелі просила попередити знайомих в замку Донробін — це в годині їзди звідси — що ви прийдете влаштовуватись на роботу. На вас там чекають завтра зранку. Ви водите авто? Ну і чудово. Поки купите своє, можете користуватися нашим. Ми загнали його вам в гараж. Що ще? Продукти ми закуповуємо в Дайсі або замовляємо в тутешній крамниці. Молоко привозять фермери — домовитесь згодом.

Певно, дякуючи Мелані, вона не питала зайвого.

Запросила до столу.

Енжі зніяковіла, адже хотіла б поїсти на кухні, але Адель заперечила, мовляв, сьогодні для неї влаштовано урочисту вечерю, а вже завтра будете хазяйнувати самі…

Енжі сіла. Адель пішла на кухню за стравами.

Пауза затягувалась.

Нарешті Адель вийшла, вигляд у неї був урочистий. За нею Шон котив тацю, а за обома йшов високий чоловік в національному костюмі, котрий складався із вовняної картатої спідниці, білої сорочки, жилета та капелюха з пером. В його руках була волинка, на якій він і заграв, щойно опинився перед Енжі.

Одноманітний, надто різкий звук волинки різонув слух. Але нічого не поробиш, треба було сидіти, зображаючи на втомленому обличчі гумову посмішку.

Волинщик грав довгу, розтягнуту в часі і просторі мелодію, старанно надимаючи щоки. Його червоний ніс і сині «мішечки» під очима красномовно свідчили про те, що він ще не раз завітає в цю оселю. І тоді, вирішила Енжі, я платитиму йому за те, щоб не грав, не виймав зуби разом із душею цим пронизливим звуком — краще підноситиму чарочку.

Старий дограв, церемонно вклонився і вийшов. Тільки після цього Шон відкинув покришку з блюда, а Адель наклала в тарілку картоплю з бараниною та зеленню. Запрошувати їх за стіл було зайвим. Енжі подякувала і почала їсти.

Адель і Шон шанобливо стояли за її спиною. Подавали, прибирали, підкладали.

Їй довелося їсти швидко, щоби не затримувати їх.

Нарешті їстівна церемонія скінчилася.

Енжі вирішила, що чаю чи кави приготує собі сама.

Подякувала. І подружжя, ще раз провівши її будинком і показавши що-де-як, відчалило додому.

Шини прогуркотіли гравієм.

І все стихло.

Вона опинилася сама посеред невідомої холодної країни, на околиці передмістя, в стерильності повітря, мов космонавт у відкритому космосі.

Що робити далі?

Визирнула за двері. В блідому сіро-зеленому просторі клубочився туман, розчиняючи в собі пейзаж гір і ланів, розмиваючи контури дерев. Здавалося, ще трохи — і його білі хвилі затоплять і цей острівець. Енжі зачинила двері і знову опинилася в тьмяній тиші свого нового помешкання.

Треба було прийняти ванну, підкинути дрова в камін, одягти махровий халат, що лежав на її ліжку. Одне слово, почуватися «як вдома». А вона безтямно переходила з кімнати до кімнати, розглядаючи стіни і меблі. Дивани і крісла були накриті білою тканиною, яку вона не наважувалась зняти, адже не збиралася жити в усіх кімнатах одразу — залишилася в тій, першій, яку запропонував Шон.

Ну, ось місіс Маклейн, подумала вона, у тебе є час аби добре подумати, що ти наробила. Чому. І навіщо…

Але це ж — не я! Це — обставини. Завжди — обставини. І я не знаю, як з ними боротися. І чи варто взагалі — боротися, якщо в цьому немає сенсу. Певно, саме моє існування в світі несе іншим лиш розпач і біль…

На столі в передпокої задзвонив телефон.

Вона сприйняла це так, ніби на загубленій космічній станції несподівано запрацювала стара рація.

З острахом взяла важку слухавку.

— Шепарди сказали, що ти вже повечеряла, — почула голос місіс Страйзен. — Що робитимеш тепер?

— Мелі! Мел! Місіс Страйзен!! — закричала вона, ковтаючи сльози і боячись, що зв’язок обірветься.

— Так, це я. А хто ж

Відгуки про книгу Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: