Ґудзик-2. Десять років по тому - Ірен Віталіївна Роздобудько

Майстерня, котра доти стояла зачиненою, перетворилася на нитяний склад і алхімічну лабораторію. Адже перед тим, як перенести малюнок у плетиво, треба було пофарбувати і зістарити нитки.

Ліка провела десятки власних дослідів, фарбуючи білу вовну у природних компонентах — корінь марени, жовтоцвіт, кармін — доки не досягла автентичних кольорів.

Потім настала черга «зістарювання» ниток, на яке теж пішло чимало часу, адже і тут довелося перепробувати багато різних способів — від випалювання на сонці і вимочування в морській воді (що не дало бажаного результату) до ультрафіолетового опромінювання.

Часом Маклейну здавалося, що ця бурхлива жага діяльності, яку він вітав і якій радів, може довести її до нервового виснаження.

— Бажання досягти досконалості — не хвороба! — заспокоювала вона і, посидівши з ним п’ять хвилин, швидко втікала до майстерні.

Був лише один спосіб затримати її на довше — розпитати про техніки плетіння. І вона гарячково пояснювала, що таке «полотняна», «саржева», «грецька», «сумахова» техніка і чим відрізняється від інших «подвійний симетричний вузол».

Але якою технікою виконане «кельтське плетіння» гобелену місіс Страйзен, вона довго не могла розгадати. Адже задля цього треба було розплести хоча б один сантиметр старовинного гобелену.

Втрачаючи сон і апетит, вона міркувала, чи не поєднати їй дві техніки.

Але які?

Полотняне переплетіння здавалося їй простішим, класичним: уток із тоншою ниткою чергується з товстішою ниткою основи і поверхня виходить гладкою і однорідною.

Але щоб урізноманітнити фактуру килима і в точності відтворити орнамент, вона все ж таки вирішила чергувати кілька технік, додавши до полотняної — єгипетську і грецьку.

Не була впевнена, що так робиться, але після кількох місяців плетіння і розпускання зразка зрозуміла, що обрала вірний шлях і може починати роботу!

…З того дня, коли перша нитка, намотана на уток пройшлася зигзагом крізь щільні ґрати вертикальної основи, за роботою невідлучно спостерігала Мелі Страйзен.

За допомогою вірної Ґави, вона щоранку приповзала до будинку Маклейнів з кошиком домашньої випічки і сиділа до вечора в кутку майстерні, заворожено дивлячись, як в рамці, схожій на медовий стільник без меду — поволі наростає її оновлений гобелен…

Дні і тижні падали у вовну безшумно, зникали, залишаючи по собі кілька сплетених і сотні розпущених рядів.

А розпускати доводилося часто.

Частіше, ніж залишати зроблене.

Здебільшого вони мовчали, заворожені ритмом роботи.

— Ти — незакріплена нитка, — одного разу сказала місіс Страйзен.

І на здивований погляд Ліки, пояснила:

— Коли ти починала ткати — найпершу нитку ти міцно прив’язала до основної аби вона не висоталась, чи не так? Сама ж ти не прив’язана ні до чого. Потягни — і ти висмикнешся з полотна, яким би щільним воно не здавалося. Тобі чогось бракує.

Вона не відповідала — просто вплітала монологи старої пані в орнамент і їй здавалося, що тоді робота йде легше, а вона дуже близька до розв’язки зашифрованого в ньому послання.

— Зі мною було те саме, хоча я міцно прив’язана до цієї землі — іншої не знаю. А хотілося б. Все ж таки мій батько — з твоїх країв. Я мало що розуміла в його житті. То була якась фантасмагорія. Під час другої світової війни він командував якоюсь «сотнею» котра, за його словами, боролася «на два фронти — проти Сталіна і Гітлера». А наприкінці ті, хто вцілів, випадково натрапили на американське військо і довоювали разом із ним.

Мати разом зі мною (мені тоді було п’ять) подалася на пошуки батька і потрапила до «розподільчого пересилочного табору». Батько знайшов її випадково. Умовив не повертатися. І вони разом з американцями приїхали сюди. Адже, як казав батько, шляху назад не було. Але докладніше про все це я не знаю і шкодую, що не розпитала. Певно, це була дивовижна історія війни і кохання…

На Манхеттені батько побачив зруйнований будинок, знайшов земляків — тих, з ким воював. Купили руїну за копійки і відремонтували. Хлопці були рукасті, скучили за роботою — лялечку зробили. Почали здавати житло. Згодом тато купив ще один дім, а потім ще. До мого сімнадцятиліття ми мали десять будинків на Манхеттені. І зараз маємо — це нині спадок моїх дітей. Я вдало вийшла заміж, як уже казала, за шотландця з графства Россшир. Його батько був першим купажистом в Тейні. Є таке містечко в північній Шотландії. Там віскі виробляють. Мій чоловік розвинув «діжковий бізнес» тут, в Америці. Адже якість віскі залежить від якості діжок. Але мова не про це… Про «вузлик». Так от. У моєї матері цього вузлика не було! Сумувала за батьківщиною, вишивала сорочки — чорним та червоним, співала, залучала до церкви. А скільки разів намагалася зісватати «за свого»! Навіть був один такий… Навіжений. Але для мене «своїми» стали інші. Це природно. А от почула, як ти про чорнобривці сказала — і горло перехопило. І нема на те ради! Певно, у матері так само стискало. Тому скажу тобі так: якщо немає того вузлика — зав’яжи його сама, поки не пізно! Тут тепер твій дім. Тут тебе люблять. А то залишишся сліпою на віки вічні…

Сказала — «сліпа» і Ліка з подивом побачила те, що раніше не помічала, хоча перемальовувала картину безліч разів: гобеленова принцеса, що скаче на конику в оточенні вершників — незряча! А очі — відкриті. І зіниці є. А — сліпа вона! Сліпа!

Обійняла, закружляла Мелі по майстрені.

Сліпа принцеса, сліпа!

І тепер стало зрозумілим, чому дзеркальце у верхньому кутку гобелену — чорне.

Адже — не потрібне їй. Не потрібне!

Що хотіли сказати цим давні нащадки вікінгів?!

Куди скаче піктська воїтельниця, на кого полює, від кого тікає, від кого обороняється? Так і кортить увійти в полотно, поговорити з принцесою на конику.

Чи не страшно їй?

Не холодно?

Чи боїться смерті?

Що рухає нею, які сили, яка віра? У що?!

— …шкода мені тебе, — знизує плечима місіс Страйзен і веде далі свою нескінченну пісню. — І взагалі — людей шкода. Тому що людина… закінчується. Але люди про це не думають. Особливо, коли заходять до ресторану і можуть поїсти на тисячу баксів. Або — на три. Замовляють Fleurburger. Це такий собі гамбургер від Юбера Келлера — нічого особливого… І от що цікаво: цей Fleurburger не закінчується, адже рецепт запатентовано на все подальше майбутнє, а людина, що його замовила — закінчується, скільки б не їла і не пила. Таке воно, людське життя. Рветьтся, мов нитка. Наштовхується на вертикальну перепону, впирається, шукає вихід. От