Ідеаль, або На поміч, пардон - Фредерік Бегбедер
— Ти справді зможеш вдавати чеченку?
— Ви сумніваєтеся, тому що я білявка й очі в мене блакитні? У Чечні їх не менше, ніж у всіх інших республіках.
— Ні, просто «Л’Ідеаль» хоче підтримати мужню боротьбу маленького, але гордого народу за свою незалежність…
— Я ніколи не бачила свого батька. Може, він і чеченець! Та мама казала, що француз.
— То й добре: французька чеченка, успіх гарантований.
Полетів тихий янгол, та насправді то вона йшла, вимахуючи руками… Я вирішив поміняти тему.
— Якщо переспиш зі мною, обіцяю, що всі ЗМІ будуть твої.
— Shut up![40]
— Я не брешу, моя контрольна картка вже заповнена. Ти готова злетіти. Я обов’язково повинен одвезти тебе в «Клуб 55» у Сен-Тропе, щоб засмаг твій животик.
— Why?[41]
— Щоб відрекомендувати тебе Девіду Гамільтону, Головному Фотографу Дівчат-Квіток. Він там щодня обідає, ти його приголомшиш. Він знову розпочне свою кар’єру разом з тобою.
— За твоє здоров’я! — сказала вона, піднявши бляшанку з колою.
— За тебе. За тіло й душу.
Відколи кардіолог виявив у мене артеріальну гіпертонію, дихаю я обережно, уникаючи рвучких порухів. Але тут, звісно, в мене почався напад ядухи. Я дізнався, що мусив почувати Одіссей, почувши, як співають сирени. Чиста краса шкодить посиленій серцевій діяльності. Навіть тремтіння її вій стає значною подією. Очі заплющувалися, наче шторки в сповільненій зйомці, потім горішні повіки стулялися зі спідніми, довгі вії злипалися, пишаючись своїм чорним вигином, потім раптом сварилися, ображалися і, з гнівом відхилившись одна від одної, помалу розквітали назустріч світлу, і світ воскресав: кліпне — і новий світанок настає. Захоплений тим видовищем, я дуже скидався на кумедного сатира, та мені було байдуже. Маленькі ніжки мов сурми, пальчики з помальованими нігтиками, легенькі, та незнищенні пахощі парфумів (імітація «Л’Ер Бльо»), ямочки на щоках, коли вона всміхалася… Лєна повсякчас давала підстави для того, щоб любити її, і якби перед тими, що перелічив я вище, ви зуміли б утриматися, то ви таки клюнули б на її брунатне пальто, ніяковість дівчати з доброї родини (яку можна було взяти за погорду), на її здатність шарітися з будь-якого приводу, одвернувшись, кусати великий палець на руці, трусити ногою у вузькому черевичку, що повис на кінчиках пальців, і звичку нахиляти голову, щоб покрутити пасмо кіс, або виставляти вперед свій упирячий зуб (горішнє ліве ікло). А голос! Надто вже супокійний і млявий як на її вік, наче вона вже звикла, що її ніколи не перебивають. Звірі в гаях замовкали, коли вона починала промовляти, природа прагнула наслухати цю мелодію, балалайкам не було чого бринькати поруч з нею, і навіть вітер слухняно чекав, аж вона запалить цигарку…
І все ж таки в дечому наші смаки не збіглися.
— I love Pete Doherty![42] Це новий Джим Моррісон. Я нетямлюся від нього.
— Ти з цим навіженцем і п’ять хвилин не витерпіла б.
— Він поет.
— Ось нехай ригне тобі на спідницю цей поет, то знатимеш.
— Не ревнуй. Він колеться, бо йому недобре.
— Я ревную до цього бурлаки? Pizdiets!
— Звідки ти таких слів набрався? Ти вульгарний. У мене метелики в животі лоскочуть, коли я слухаю його.
— А в мене, коли я тебе бачу, внизу живота щось крильми гамселить.
— Може, Доерті й наркоман, зате не вербувальник!
— Де ж пак! А Кейт Мосс?
— Гаразд, але він не дивиться цілісінький день на інших дівчат, вишукуючи грубі цицьки і зграбні сраченята!
— Я дивлюся на інших, аби лиш упевнитися в тому, що я й так знаю: ти — найвродливіша дівчина в усій живій природі. Твої очі найбільші у нашій галактиці, а до неї я залічую не лише сузір’я Стрільця, а й туманність Андромеди.
Коли ми ото так сварилися, я бачив, що вона дратується дужче від мене, вона ж бо молода була і не така товстошкіра. Я насилу стримувався, щоб не зґвалтувати її, а вона — щоб не заплакати. Поміж нами, як ото мовиться, спалахувало кохання. Найліпше пізнати, що воно за дівчина, тоді, коли настають оці дрібні розбіжності, дурнуваті сварки, що тільки зміцнюють замирення і трохи лякають, бо означають, що тебе нарешті зачепило, причому не кіно й не телепередача. І як не розізлитися, коли глянеш на її личко — і сльози в очах бринять?
Я почував, що живу, коли посилав їй дурнуваті повідомлення. Ось погляньте, панотченьку душі моєї, вони всі у моєму мобільнику.
«Ти забула мене, покинула, заснула, вмерла чи закохалася в мене?»
«Я знову і знову кохаю тебе».
«Час без тебе плине так повільно. Завтра настане за рік».
«Я шукаю тебе вже сорок років».
«Дякую Богу, що дав тобі життя, твоїй матінці — що вигляділа тебе, і панотцеві Ієрохіромандритові за те, що він познайомив нас».
«Я заплющую очі й бачу твої оченята».
«Життя без тебе — не життя».
«Я не повинен був би писати це тобі. Кожен, хто щиро закохався, невдаха».
«Наше спільне існування буде пречудове».
«Твої очі кольору Кюрасао — мої диктатори. Я кохаю тебе, аж повітря мені бракує».
«Я твій двійник і твоя половина».
«Я кохаю тебе, мов дитина, що грає ролі у порнофільмах».
«Я повсякчас блаженно усміхаюся, думаючи про тебе».
«Без тебе я стаю калікою, недвигою, недоумком, параноїком, невротиком, депресивним маніяком і поринаю в кому. Заплющ очі, я покладу долоні на твоє личко і прошепочу, що кохатиму тебе вічно. Чуєш, як мої сльози котяться тобі у вухо?»
«Сьогодні увечері в мене купа роботи, та я хотів би перевірити епіляцію в тебе під трусенятами».
«Я в автобусі, а хотів би бути у твоєму ротику».
«Мені сумно без тебе, бо я сумую за тобою».
«Я чимало всього ненавиджу, та дещо і люблю, зокрема, й тебе».
Перечитуючи ті повідомлення, я обливаюся сльозами, бо якось так розізлився, що стер усі відповіді.
7
З шістдесяти сонячних днів за рік мені випало чотири, але й за те
