й дзеленьканням крижинок у кришталевому келиху. Може, вона думала про нещасливе дитинство свого сина (мого татуся), якого вислала до пансіону святих панотців Сореза? Може, вона все ж таки сумувала за своїм меншим сином? Може, їй не чуже було ніщо людське, хтозна? Мій батько відбув у пансіоні від 1948 до 1955 року, потім, на початку 60-х, одружився і народив двоє дітей — хіба можна вимагати від чоловіка вічної відмови від свободи? З віком я стаю схожий на нього, та й ми тепер майже колеги (він був гедгантер, а я модельгантер). Сорез — це давнє бенедиктинське абатство біля підніжжя Чорної гори, в болотистій місцевості неподалік річки Сор (ви не бували в цій Богом забутій глушині, то можу зорієнтувати вас, це десь поміж Тулузою і Каркассоном). У 50-ті роки дисципліна в домініканців була сувора. Десятирічних дітлахів замикали на ніч в одиночних келіях два метри на півтора, засуваючи ззовні засув. (У дванадцять років поліпшення не було: вони спали в спільних дортуарах, задихаючись від смороду немитих тіл, там дрочили, а вночі могли тобі намастити зубною пастою прутня, такі жарти були там звичні). Щоранку о пів на шосту їх будив дзвін. Потім піднімали стяг, і, тремтячи від холодюки, дітлахи в накрохмалених одностроях шикувалися на перекличку. О сьомій вони рядком ішли до церкви. Потім до восьмої вечора були уроки. О пів на десяту в спальнях гасили світло. Часом вони прокидалися посеред ночі від холоду і голоду. Взимку гріли цеглини у печі, щоб покласти їх у ліжко як грілки. Для неслухів існувало особливе покарання, так зване «ув’язнення»: дитину замикали в крижаній цюпі, відчинивши навстіж вікно, до якого не можна було дістатися, бо стіл був прикручений до стіни. В’язень сидів цілісінький день на воді й сухарях, переписуючи в зошит різні тексти. Часом старші учні бунтували: якось вони привели корову і свиней, запхавши їх копняками по східцях на другий поверх, у спальню вихователів. Існує легенда, що вони украли мумію з сорезької каплиці (її привіз Наполеон з Єгипту як трофей) і поклали до ліжка найлютішого священика. Частенько директор знаходив у своєму кабінеті лайно. В цьому разі карали колективно: учні, що відмовлялися зізнатися в цьому, ставали ворогами всенької палати. Помста приятелів сягала витонченої наруги, коли в анус засовували все, що під рукою було, від ручки до лінійки і крейди. Сорезький пансіон зачинили тільки в 1991 році, одночасно з останніми таборами ГУЛАГу! Розповідаю вам усе це, тому що не може не існувати прямого зв’язку поміж вихованням батьків і нашим особистим навіженством, бо ми надолужуємо те, що вони не встигли, і успадковуємо не лише прізвище і грошенята, а й їхні неврози, злигодні, невилікувані депресії й невідшкодовану фрустрацію. Те саме сталося і з росіянами після Горбачова, п’ятнадцять років тому, коли їм довелося мати справу з мільйонами небіжчиків і жоден кат не потрапив до в’язниці. У всіх нас є свій ГУЛАГ у шафі, внутрішня несправедливість, з якою важко упоратися. Всі ми безпам’ятні росіяни. Що ж стосується родового гнізда, то Поль-Жан Туле написав на віллі «Наварра» 27 жовтня 1901 року: «Чи не здається вам, що понад усе в житті я любив жінок, горілку і краєвиди?» Мені дуже подобається та трійця його вподобань: 1) жінки; 2) горілка; 3) краєвиди. Найліпший засіб для того, щоб утекти від себе.
Вподобання Туле
Мені до душі —
Батькові нещастя
Сняться уночі.
2
Ще пам’ятаю, як Габрієль Марсель пив чай у дідовій бібліотеці під звуки «Бранденбурзького концерту». Це теж було в По. Батько шепотів мені, дивлячись на того мудреця з білою бородою: «Октаве! Не заважай панові Марселеві, це великий філософ, він був знайомий з Анрі Бергсоном, а зараз думає про Dasein…» У сім років я жадібно ловив кожне його слово і кожен рух, намагаючись збагнути, що ж воно за халепа, отой Dasein (я й досі цього не знаю). Той Габрієль Марсель з пишними вусами скидався на маршала Петена, тільки був ще похмуріший, хоч його очі блищали вельми зичливо. Я гасав у садку разом з родичами, а він дивився на нас із зачудованою усмішкою, наче розглядав пожовклі від часу світлини. Тепер я ліпше його розумію: в безтурботному дитинстві йому ввижалася смерть, він був нашим Ашенбахом, а ми гралися в маленьких Тадзіо баернського розливу. Згадуючи ту пору, я почуваю ту саму ностальгію, що й він тоді. Згодом я дізнався, що в сорок років він охрестився. Дід полюбляв вітати письменників у своєму чудовому маєтку: Жана Кокто, Рене Бенжамена… Про їхні візити сповіщали заздалегідь, і це ставало подією тижня. Дід показував їм листи Поля-Жана Туле. Гадаю, він волів їхнього товариства, а не компанії своїх синів. Напевне у мене виникло бажання писати завдяки його бібліотеці. Сьогодні вілла «Наварра» стала готелем, і ви можете переночувати в кімнаті Габрієля Марселя з краєвидом на темно-синю гору, облямовану кипарисами, грабами, тюльпановими деревами і велетенськими секвоями. Замовте кімнату за номером 0559146565 або на сторінці villanavarre.fr.
За тої пори я страшенно нудьгував у провінційній глушині, чому ж сьогодні, згадуючи ті часи, поринаю в таку солодку тугу? Вечеряли ми в каплиці, яку перетворили на бар (усі церкви раніше чи пізніше стають дискотеками, на кшталт «Лаймлайту» у Нью-Йорці й Лондоні, то, може, і ваш храм якось… хтозна?) Старі інтелектуали, всміхаючись краєчком вуст, вдихали повітря Піренеїв, американки кричали на іспанських куховарок, дітей відправляли в пансіон, стіни були заставлені книжками, а водій начищав до блиску капот «даймлера», що був припаркований біля ґанку, — де цей мій зелений рай, я почуваю, що ключ до мого навіженства захований у тому маєтку. Чи знаєте ви, що цей дім, побудований у британському стилі, належав колись Мадлен де Монтебелло, що її чоловік Густав став послом у Санкт-Петербурзі? При ньому було укладено франко-російський союз у 1893 році. Бачте, панотче, вілла, де я збував канікули, не така вже й далека була від Росії… Від Беарну до Москви один крок… Мій Роузбад, моя Утопія, уявна країна Томаса Мора. Коли я був геть малий, батько казав: «Якщо в тебе болітиме живіт, відразу скажи мені», — адже він пам’ятав, як його приятеля в пансіоні, який боявся сказати сорезьким панотцям, що в нього болить усередині, найшли мертвого в холодному дортуарі: у нього декілька днів була внутрішня кровотеча. Чому я сьогодні згадую про це? Дивно, як пам’ять сортує непотріб, може, вона прихильно поставиться
