Ідеаль, або На поміч, пардон - Фредерік Бегбедер

OK, dobry vietcher, у мене теж довбешка тріщить, я теж невиразно бурмочу щось під носа. Ох, мені так хочеться пити, піду я вже, у вас і так у церкві клопоту вистарчає. Та я обов’язково зайду до вас, як повернуся з Петербурга. Ваш супокій очищає мене. Гадаю, мене вперше в житті хтось вислухав. У «Zima» і «First», нічних клубах R&B, все одно ніхто нічого не второпає, музика заглушить мої зойки. Там дівчата сіпаються в такт, замість читати Віктора Пєлевіна, Андрея Геласимова і Владіміра Сорокіна. Все, що їм відоме, це поп-література таких цинічних доробкевичів, як Фредерик Беґбедер і Сергій Мінаєв, їх читають ті, хто не читає нічого! Ці місця створені для іншого: хоч як волай, ніхто не зверне на тебе уваги й ти потонеш у гущавині спресованої самоти. Тут кожен за себе, твої ридання розчиняться в галасі, й у темряві ніхто не побачить твоїх гримас. Авжеж, я піду туди сьогодні, ваша увага збуджує мене. Хочете, скажу, що означає абревіатура R&B для московської молоді? Не «ритм-енд-блюз», а «річ-енд-б’ютифул»! Da svidania, любий мій спасителю, що так вислухав мене! Davai, kharasho і dobre! Я звик повторювати російські слова цілісіньку днину, від ранку до вечора, не дуже тямлячи, що вони означають, — гаразд, нехай, гайда, ОК, згода, вперед, — міняючи повсякчас їх місцями, щоб установити контакт, зміст слова не має значення, якщо воно скорочує відстань поміж людьми. Та мене вже ваблять далекі звуки, що наповнюють моє заков’язле життя. Як ото писав Джойс, «мовчання, вигнання і хитрість». Я ще не сягнув такого, та завдяки вам я з кожним місяцем дедалі наближаюся до мети. Що ж, чао, амінь!

Чоловік мій був як вода, його неможливо було зловити. В ньому не було за що зачепитися, я наче з невидимцем жила. Він повсякчас утікав, наче струмінь із зіпсованого крана. А я була наче слюсар, що намагався його полагодити. Навіть під час нашого весілля думками він був деінде, навіть уявити не можу, де саме. Може, думав про розлучення. Хтозна, навіщо я вийшла за нього, либонь, з мазохізму. Так, гадаю, ми кохали одне одного, хоч зараз я волію про це забути: сумно, що все зійшло унівеч. Певне, він дуже хотів мене, та переплутав любов з бажанням. Він просто-таки нетямився від пристрасті й кінчав де завгодно й дуже швидко. Навряд чи розумів він, що таке кохання. Пізнання іншого, людяність, великодушність (не лише аліменти). Він з ранку до вечора торочив, що кохає мене, і я йому повірила, та йому потрібно було тільки, щоб я фінансово залежала від нього, він хотів зробити з мене рабиню, і спершу воно мені навіть подобалося, адже я гадала, що кохаю його, розумієте? Він був сентиментальним крадієм, «закоханим у кохання», як ото мовиться, бо закохувався не в людину, а в позу, в жест, у самісінький принцип. Це найгірші збоченці на світі, бо вони певні своєї непорочності, та жадають ідею, а не людину. Така хлоп’яча любов, гарна як ото в кіно, завдає тільки болю і розчарування й не може минутися без сліду. Перші два тижні, ну місяць, ну три нехай, все йде як слід, та пробудження страшне. Найстрашніше те, що мільйони людей затруєні цією солодкою естетикою, та і я сама, вочевидь, клюнула на неї, бо як пояснити, що послухалася його безглуздих балачок? (…) Він відсутній був навіть тоді, коли ми кохалися. Либонь, думав про одну зі своїх коханок. А мене запевняв, що в ліжку з коханкою думає про мене! Оце влипла я в халепу — ділити ліжко з шизофреніком. Незабаром і я під час кохання почала думати про інших чоловіків, отож, у нашому ліжку ніхто не переймався тим, що робить. Він навчив мене подружній байдужості, життю без почуттів. Сьогодні я навіть не можу ненавидіти його, проте й не сумую без нього, бо, як по правді, не дуже його й пам'ятаю. Я жила не з Октавом, а біля нього, сказати б, у його тіні, проте це не зовсім, правильно: він не кидав тіні, тому що був непрозорий. Його навіть не можна було назвати людиною, це був безтілесний андроїд, якого нема в списках, якась гуманоїдна сутність, відсутній абонент. Весь мій час ішов на очікування, на спроби привернути його увагу, та все було дарма, він був наче обмилок, та ще й забруднював тебе. Я жила з відчуттям постійної фрустрації, він не поважав жінок узагалі й своєї дружини зокрема, гадаю, причини цього слід шукати у його дитинстві. Його виховувала розлучена жінка, він обожнював жінок, та розглядав їх мов наглядачів, конвоїрів, сторожів. Я часто казала йому: «Ти гадаєш, ніби шукаєш батька, а насправді ти тікаєш від матері, дурнику заплішений!» Він щоразу казився, та потім сказав, що такої розумної думки від жодної жінки ще не чув. Зростання кількості самотніх матерів, хоч як це дивно, дуже шкодить образові жінки: для їхніх нащадків вони стали синонімом Закону, якому потрібно улягати, недосяжним абсолютом з одного боку і набридлою в'язницею з другого. І, звісно ж, ніхто не може зрівнятися з першою жінкою в їхньому житті. Ромен Гарі, французький письменник російського походження, назвав цей комплекс «обіцяння на світанку». Та в нього таке дитинство має незвичайний, зворушливий і поетичний вигляд. Сьогодні діти матерів-одиначок стали правилом, а не винятком. Такий чоловік страшенно боїться самотності. Він ладен оселитися у мебльованій трикімнатній квартирі з першою-ліпшою жінкою, аби лиш не прокидатися самому вранці. Та він відразу ж починає докоряти своїй подрузі за те, що вона забрала в нього свободу. Такі чоловіки не дорослішають, вони тільки побічний ефект сексуальної революції. Що робити з цими телепнями, які не можуть ні жити з кимсь, ні залишатися без подруги? Це потенційні «human bombs».[33]Тероризм, масові вбивства, серійні злочини — все це, звісно ж, непрямі наслідки еволюції чоловічої половини людства. Я теж росла без батька і знаю, про що кажу, це справжнісінька катастрофа. Коли зразком для наслідування виступає доросла незаміжня жінка, дитина починає вважати становище матері нормальним станом речей, звикає до нього і, ставши дорослою, насилу терпить іншу людину. Ніколя Саркозі виховувався матір'ю, яку покинув чоловік-плейбой. І ось який результат! Дитинство