Ідеаль, або На поміч, пардон - Фредерік Бегбедер
— Finger mе,[35] Октаве… Іди, іди до мене хутчій… Не хочеш, щоб я довела тебе до краю? Ну це ж гра, ми граємося обоє… Але я така голодна… Wait[36] з хвильку, я зроблю ротиком так, що ти знову набубнявієш, нам тоді обом буде добре. Ось залізь пальчиками в неї… о-о-о туди-и-и… там так гарно змащено, бач, як добре ковзає, коли там нема волосся? То хутчій, хутчій, наповни мою pussy,[37] spasibaaaa…
В «Майстрі й Маргариті» Воланд (Диявол, Сатана) в одному московському театрі вбирає жінок у сукні, які зникають, насилу вони виходять надвір. Сподіваюся, Булгаков був би щасливий, упевнившись у тому, що сьогодні чимало жінок у Москві роблять майже так само. Відвідуючи кота Бегемота на Великій Садовій, я зустрів більше дівчат, ніж у гостях у Горького, де старі сварливі доглядачки звеліли мені нап’ясти музейні капці на взуття. Нащадки — це щось на кшталт найвищого апеляційного суду, справедливість таки бере гору: письменник, що зазнавав цензури, оточений квітучими студентками, а сталініст, з картинами, що його оспівують, мусить скніти у товаристві мерзенних лярв! Шкода тільки, що Диявол не роздягнув Дашу, журналістку з «Гуд монінг, Раша», яка водила мене з одного мертвого дому в другий… Ще на одного пропащого янгола менше в моїй скарбничці, я теж, мабуть, урешті вдамся до морфію.
Що ж, цих гарняток вигадав не я, а ваш Творець! Я часто спав зі своїми світлинами. Часом я шкодував, що нема зі мною більше мого друга Жана-Франсуа Жонвеля. Він віддав би їм належне… Ми з ним балакали про дівочу чистоту, про таїну цих юних звіряток. Він багато чого навчив мене: улягаючи його порадам, я велів дівчатам кусати собі вуста, торкатися потилиці, піднімати руку, щоб округлилися груди і напнувся животик, забороняв їм усміхатися, бо тільки поважність сексуальна, і стуляти рота, щоб вуста не меншали… Я фотографував їх іззаду, з покірно опущеним личком, або знизу, щоб витяглася шия, наказував розпрямити назад плечі, щоб пружинило тіло, а головне, щоб не забували про «eye contact».[38] Або, якщо вони не дивилися в об’єктив, опустити очі й удати винувате дівча, яке заскочили на гарячому, коли воно поцупило в крамниці пекаря пакетик з цукерками. Я знімав їх з вогкими кісьми, сонних, або у ванній кімнаті, захопивши їх у вигнутій інтимності, тієї миті, коли вони ставили ногу на бортик. А ще ліпше було, коли вони ставали навколішки, роздивляючись свої перса. Тлом завжди був вентилятор і музика: обидва змушують ворушитися коси. Потім я відправляв кур’єра зі світлинами моїм друзям з нової номенклатури, щоб вони обрали собі щось до смаку. Врожай цих дівочок оздоблював урядові обіди на Рубльовці, на території колишнього радгоспу «Горкі-2» (закрита ферма, що стала російським Неї). Я відчував, що став корисний суспільству, та й грошенята мав у кишені теж. Якщо я принесу вам наступного разу каталог, вас не відлучать від церкви? Ох, спокійно, gospodin! Я, звісно, пожартував!
5
Отак я став херувимним диспетчером. Варто було мені надибати новеньке дівчатко в «Zima», «Leto» чи «Osen» (у Москві клуби прозивають за порами року, крім «Весни», бо це ресторан «fusion food»), а також у «Титаніку», «Кабаре», «Джет-сет», «Сімці», «Шамбалі», «Цепеліні», «Сіркусі», «Фірсті» або «Руфі», як відразу ж починав перевіряти її за всіма правилами: чи перпендикулярні груди до вертикальної осі, і якщо так, то чи заперечує її дупця закон всесвітнього тяжіння Ньютона (Ісаака, а не Гельмута), і якщо так, то чи скидаються її литки на французькі багети, і якщо так, то чи можна порівняти її пальці за довжиною з олівцями, і якщо так, то чи здається, ніби її стан затягнутий корсетом (хоч і не затягнутий), і якщо так, то чи розтулені її вуста, що вдихають розріджене повітря шинку і будучину моїх думок? А якщо все це так, то як вона примудрилася заховати крильця на спині? На кожне нове личко накладав я свою сітку для читання шифру, і не знайомився з дівчатами, а сканував їх. Я дивився на них тільки знизу вгору, поглядом фахівця, потім згори вниз, не усміхаючись їм і не вітаючись із ними. Я повинен був здійснити цілу низку тестів, щоб заповнити на кожну претендентку щось на кшталт контрольної картки пілота, що, нагнувшись, перевіряє свій літак, нотує щось у записнику, пречудово усвідомлюючи, що саме того дня, коли він не знайде жодного ґанджу, літак розіб’ється, бо на світі нема досконалості.
6
Того дня легенька імла огортала кам’яниці, наче хмарка вогкої пари, що зависла у повітрі, чи тоненька марлева запона, що затулила світло. Тутешній запах незрівнянний: суміш з тухлої риби, парфумів повій, розлитої горілки, нафти, водоростей і цибулі. Той сморід немов річний звіт Газпрому. В «Кав’яр-барі» готелю «Європейський» я намащував чорну ікру на гарячі млинці, телефонуючи вряди-годи до Парижа, щоб організувати модельний конкурс «Арісто стайл ов зе момент». Заносилося на літо. Жан-Поль Готьє за сусіднім столиком здивовано вигукував: «Чарівна місцина…» Так кажуть усі, хто приїздить уперше до Санкт-Петербурга. В чари я не вірю, вірю тільки в божевільні фантазії. Членом мого журі був кравець з перепаленими перекисом водню волоссям, а також Жан-Люк Брюнель, Етьєн Фоллі, Тім Джеффріс, Омар Арфуш і Сергій Ідіот. До вечері я блукав самотою царським Літнім садом, поміж статуями і липами, алеєю, де Петро Великий улаштовував свята з феєрверками і нічними бенкетами. Потім я частенько повертався туди подумки… Той парк — мій утрачений Едем. Сюди приходив читати Пушкін, сідаючи на улюбленій лаві в хатньому вбранні. Тут-таки, наступного дня після нашої зустрічі, Лєна сказала мені, що я ще розумніший, ніж Іммануїл Кант (ви, росіяни, починаєте читати раніше од нас, бо вам бракує грошей на ігрову приставку). Небо було блакитне, світило сонечко, ми йшли, узявшись за руки, і тоді я сказав їй: «You аге my Utopia».[39] Я й не знав, що у вас це слово вважається заяложеним і банальним, хоч у нас воно ще користується непоганою репутацією. Лєна пояснила мені, що називати когось в Росії утопією —
