дякую. Від травня в Петербурзі ніч більше не настає, спробуй заснути. Опівночі світло стає бузкове, потім наближається до блакитного Кляйна. О третій ранку сонце заходить на годину, та поспати довше не щастить. Ми з Лєною пропливли човном по всіх каналах, та будьте обережні: Петербург — це не Північна Венеція (полишимо цю дурнувату назву Амстердамові чи Брюгге, гадаю, ви не проти, панотче). Всі триста мостів тут, звісно, й не думають освітлювати, та сяєва Лєниного обличчя цілком вистарчало, щоб не зазнати кораблетрощі. Рибалки супилися, коли ми розганяли нашою моторкою їм рибу. Декотрі мости розводилися, піднімалися над Невою, пропускаючи кораблі, що йшли до Ладоги. Петербурзький метод залицяння: перевезіть дівчину на протилежний берег, і вона нікуди від вас не втече, поки о п’ятій ранку не зведуть мости. Я повсякчас примудрявся заблукати в Петербурзі, аж Лєна сказала, що я потерпаю на топографічний кретинізм. Та що вже казати, подобалося мені вештатися в мармуровому лабіринті, почуваючись невиразним силуетом ув імлі, тінню поміж камінням і річкою, що постійно переливається через вінця. Кажуть, восени вітер жене воду з Фінської затоки простісінько у льохи Академії красних мистецтв, знищуючи давні рукописи і мистецькі шедеври. Дахи золотіли над містом, наче плечі стриптизерок з клубу «Голден Долле». Небо ясніло рожевими барвами, що нагадували колір грудей юної литовки, та потім спалахувало бунтівним полум’ям. Мости розводилися мов ноги. Я, звісно, перебрав міру з сексуальними порівняннями, перепрошую, your holyness,[43] та всі інші вже оскому набили. Як ночі нема, то спати не кортить. Темні вулиці були всі однакові, тож як глянеш на дівчат, що минають тебе, то здається, наче гортаєш каталог агенції «Еліт». Вдало обрав місце для народження Набоков, та й Путін теж. Пересічне жіноче обличчя в Пітері відповідає обкладинці журналу «Воґ». Декотрі богині приїздили в нічні клуби на водяних лижвах Фонтанкою. Слава богу, Невський проспект з неоновими вогнями, що скидаються на вогні Бродвею, й арфами, що звуковим тлом тішать слух туристів, був мені мов компас після бурхливої не-ночі в «Забава-барі» (стриптиз-клуб на баржі). Я повертався в готель, простуючи уздовж його фасаду в стилі рококо, помальованого жовтою фарбою, — певне, вони сподівалися створити враження, ніби тут у них сонце всенький рік. З крихіткою Лєною Дойчевою ми відвідали помешкання, де Достоєвський написав «Братів Карамазових» — нічого цікавого, крім м’якого капелюха, якого він забув у Парижі. Годинник зупинили в хвилину його смерті, о восьмій тридцять шість, 28 січня 1881 року. Тепер я розумію, як пишуться шедеври: треба оселитися в убогому помешканні, надіти м’якого капелюха, і на чистому аркуші паперу щось з’являється. Тоді не лови ґав, пірнай — і маєш: твою квартиру збережуть у первісному вигляді. Зазирнули ми й до Пушкіна: незлецька бібліотека як на чоловіка, що помер у тридцять сім років. Нас попросили скинути взуття і взути капці, щоб не подряпати паркет. Під приголомшеним поглядом чергової бабці ми з Лєною ковзали, простягнувши руки уперед, мов фігуристи, і реготалися, аж падали. Тут годинник теж показує час поетової смерті: чотирнадцята сорок п’ять, 10 лютого 1837 року. Тут-таки зберігаються й дуельні пістолі, що урвали його життя. Вони статечно лежать собі під склом. Я довго роздивлявся штуковину, з якої француз Дантес вистрілив Пушкіну в живіт на березі Чорної річки. За того часу кохання не було предметом жартів. Улягаючи раптовому пориванню, я сказав Лєні:
— Я хотів би померти в твоїх обіймах.
— Oh nо please! I will have to remove the body![44]
— Знаєш історію про дідуся і присмертного Пушкіна?
— Niet.
— Пушкін умирав, оголосили про його смерть. Якийсь дід біля входу в дім починає плакати. «Ви його родич?» — питають діда. «Ні,— каже той, — я росіянин».
Тим-то я і волію Петербург, а не Москву: тут любов до легких грошенят і зграбних повій притрушена культурною славою та історичною гордістю. Це місто годинників, що зупинилися, помешкань, що застигли у стоп-кадрі, й черствого чорного хліба, який усе одно з’їдають. Минуле повсякчас зринає на поверхню і всенькою своєю вагою тисне на теперішність. У Москві намагаються забути своє минуле, бо гадають, що воно тільки гальмує будучину. У Санкт-Петербурзі минуле виступає запорукою майбутнього: тут Гітлер і зазнав поразки у тій війні. Під час дев’яти сотень днів блокади ленінградці їли клей, тухлий маргарин, щурів, людей і землю. З трьох мільйонів мешканців загинуло вісімсот тисяч. Чималенько body довелося їм remove! Росіяни діють, як мої мізки: вони зберігають лише приємні спогади. Список стукачів, що працювали на КҐБ, — стерти! Архіви ГУЛАГУ — на смітник. Опір нацизму — святкувати. Жертви сталінізму — несмак. Героїв російської армії — дозволяємо (крім тих, яких покинули задихатися на підводному човні «Курськ»). Старовина надає тутешнім кам’яницям величі, якій просто так не навчишся. На кожному розі можна побачити театри в стилі рококо і літературні кав’ярні. Ви знали, панотче, що я таки закохаюся в цьому пейзажі. Один моднячий заклад назвали тут на честь Онєгіна, романтичного жевжика, якого вигадав Пушкін. Якщо я колись відкрию нічний клуб у Петербурзі, то назву його «Грушенька», як ото звалася та самовбивча дівчина, що поглинала чоловіків у «Братах Карамазових». Не слід забувати, що в Санкт-Петербурзі відкривають пам’ятники розбещеним парубкам, пиякам, гулякам, джиґунам і тим, хто загинув. Пушкін, цей оманливо легковажний поет, порівняв Петербург з вікном до Європи. «Windows on Europe»? Ще є «Літературна кав’ярня», де поет вихилив останню чарчину, перш ніж його застрелив коханець його дружини. Лєна все показала мені; не можу втямити, чому вона водила мене всеньку ніч, наче дівча, що вивело подзюрити свого цуцика. Може, хотіла бути чемна з другом духівника її матусі. Як на лихо, я взяв її добре виховання за почуття, що почало зароджуватися… Я вже й не знав, на що дивитися, на Лєну чи на Петербург? Одне було варте другого. Зазвичай вона затьмарювала собою те місто. Життя бере гору над мармуром, тремтлива юність перевершує кам’яні каріатиди. Тут усьому триста років. Навіть піаністці в моєму готелі, що поставила ружу і свічник на чорно-білому роялі.
І тільки Лєні не було триста років. Вона скромно ішла собі, тримаючи в руці своє портфоліо, і коси, що розкуйовджені були радістю від життя і здоров’ям, спливали водоспадом її плечима. Я можу напам’ять зачитувати першу фразу, яку вона промовила у «Кав’яр-барі»: «Ні, I am visiting you on behalf of father lerokhiromandrit. My name is Elena but everybody calls me Lena».[45] Здається, я ще ніколи
