Пʼять пелюсток любові - Юлія Келер

- Я не хочу бути тут! - закричала раптом вона і впала на коліна. Струмені води стікали по її обличчю та волоссю. - Жу! - Вона подивилася позаду себе, але замку не було. - Жу! Що я наробила?! - кричала Кессі на все горло, але її ніхто не чув.

Вона пленталася доріжками з гравію, ходила між кущів як неприкаяна. Уся промокла. І тоді прийшло до неї прийняття - усвідомлення того, що вона - теж привид, - її більше немає для всіх інших, але вона хотіла бути з Жу, а він у тому замку. Він сидить і чекає, коли вона прийде і заговорить з ним.

Кессі залізла в кущі, на яких було кілька квіток, ще не збитих дощем і вітром, згорнулася в калачик, як Жу на її ліжку, і забулася сном. Коли вона прокинулася, то лежала у себе в ліжку - перевдягнена у сухий чистий одяг та під ковдрою. "Це сон!" - видала вона, але, зволікаючи, зрозуміла, що не спала. Її волосся ще не висохло, а пальці рук і ніг замерзли. Вона пам'ятала те відчуття поколювання в руках.

Біля вікна стояла стара, а в ногах Кессі спав Жу.

- Тепер тобі зрозуміло? - сказала стара крізь стиснуті зуби.

- Так, - тихо й покірно відповіла Кессіді.

- Не зли його, - сказала стара.

- Кого? - Кессі напружилася. Їй стало дуже цікаво.

- Він дав тобі ще один шанс, хоч другого шансу не буває.

- Хто він? - запитала Кессі, зовсім заінтригована.

Стара тяжко зітхнула.

- Той, хто тебе дуже любить і завжди цінуватиме твоє кохання.

- Кохання не цінують. Кохання - це прокляття, - холодно відповіла Кессі.

- Він цінує.

- Ти кажеш якимись загадками. Я не зрозумію, хто він.

- Бог, - відповіла стара.

- Бог?

- Це твій райський куточок, - продовжила стара ворушити своїми старими губами.

- Мій райський куточок? Та ви смієтеся з мене! Ми всі тут ув'язнені! - обурилася Кессі.

- Будь вдячна і не забувай, хто врятував тебе і дав тобі притулок, - суворо видала стара.

- Тут ллє дощ і цей замок проклятий. Це покарання, чи не так? - Кессіді майже розплакалася.

- Це з якого боку подивитися, - спокійно сказала стара. - Розумієш, тобі або так, або неправильно. Ти навіть примарою не можеш заспокоїтись.

- І що мені робити? - стурбовано запитала Кессі.

- Прийняти, - відповіла стара.

Кессі важко зітхнула.

- Я приймаю, але мені погано! - закричала Кессіді.

- Ти думаєш, що приймаєш. - Очі старої округлилися.

- Я приймаю! - вигукнула Кессіді і залилася сльозами.

- І чому ж ти тоді ревеш?

- Бо я нещасна. Виходить, я не знаю, як прийняти.

Стара опустила голову і вийшла. До Кессіді спустився Бог. Його погляд був дуже теплим, ніби обіймав її, але здалеку. Він дивився на Кессі благородно, розуміючи всі її турботи та страждання. Поруч із ним сидів Жу. Бог заговорив.

- Кессі, - звернувся він до неї просто, без будь-яких упереджень. - Я приймаю всі твої переживання, і ти повинна.

Кессі залилася сльозами, голосячи:

- Я не можу лукавити. Я не можу прийняти те, що повинна. Я не хочу!

Вона повернулася у своє тіло, лежачи на лікарняному ліжку у шпиталі святої Мері. З нею більше не було старої. Бог пішов, і Жу зник. Кессі відчувала полегшення. Вона не розуміла, що з нею було, але точно знала, що не хотіла знаходити спокій у якомусь дивному замку з парочкою закоханих геїв та старою. Тільки Жу був, напевно, єдиним, за ким вона нудьгувала.