Пʼять пелюсток любові - Юлія Келер
Сью трохи огризнулася. Це було 31 грудня. Напередодні Нового року він усе зіпсував. "Отже, якщо я працюю, - гнівно видала вона, - не заслуговую на якийсь маленький презент". Потім вона послала його в ***, і Новий рік вони зустрічали в ліжку спиною один до одного. Другий варіант був спати на дивані, але ні він, ні вона не хотіли тулитися на незручному, зассатому котами дивані. "Його вже давно настав час викинути", - майнуло в думках у Сью.
Потім Сью згадала, що він хропе - жахливо і безбожно, ніби йому хтось у носі тер наждачкою. "Він взагалі мене не розуміє, - думала вона. - Ми такі різні. Я люблю лад, а він хаос. Я даю, а він бере, як належне, без любові та частки подяки. Хоч і каже, що мене кохає. Де там? - хмикнула вона. - Дуже видно, як він любить мене. Відмовився мені купити кристал, а мені було б так приємно отримати від нього навіть дрібничку. Кажу ж - ми одне одному не підходимо. Йому потрібна алкоголічка чи наркоманка, яка б на нього забила. Подивитися лише на його друзів. Серед них нормальних мало. Усі зарозумілі і не дружать з головою".
Сью відволіклася. Їй сподобалася собачка, яка дивилася прямо їй у вічі через скло. Хвостом виляла і дивилася, ніби читала її думки або вгледіла сумний погляд у її очах. "Тварини такі милі", - подумала вона.
"Ну добре. Я послала його. Скільки можна про нього думати», - прошепотіла Сью собі під носа і відпила капучино. "Я була веселою маленькою дівчинкою, забитим підлітком, а тепер я стала роздратованою і розчарованою стервою. Ніхто не робить мені приємних сюрпризів". Сью зловила себе на думці, що вона зовсім поникне, якщо не змінить свої думки. "Бог із ними, із цими сюрпризами. За вікном чудовий день, мила собака і так далі", - подумала вона і пожвавішала.
"Назустріч йшов тоді якійсь чоловік, коли мій мене вичитував за той кристалик. Боже мій, яке приниження", - знову крутилося в голові Сью. "Ввечері, лежачи на дивані, він потім сказав: "Будь зі мною милою". Що за ідіот? Він і справді так думав, що я могла бути з ним милою". - Сью похитала головою і зазирнула у свій телефон. Нових повідомлень немає. Дзвінків теж. Ніхто не цікавився її справами - втім, як завжди.
Сью вирішила для себе - треба не любити, щоби любили. Їй було важливо зрозуміти чому так. Людина завжди прагне все зрозуміти та пізнати. Через розуміння влягли її емоції. Сью розуміла, що здорове спілкування було відсутнім не тому, що вона там якась, ми всі якісь тією чи іншою мірою, а тому що він не хотів чи не міг вибудувати емоційний зв'язок з нею. Сью, якщо щось не розуміла, копала, доки не докопається - не зрозуміє. Їй мама часто казала: "Та що ти риєшся, забий на це", але вона так не вміла. Вона належала до тієї категорії людей, яким треба було рити, щоби зрозуміти. Так стаєш мудрішим, а багато хто намагається не розбиратися, а замовчувати. Це як не лікувати хворобу, а ходити хворим та ховати її прояв. До зір через терни, як кажуть. І все через скандали, а що робити? Зате скільки мудрості вона набула. Не дарма ж кажуть - є люди лигкі, а є як гирі стокілограмові. "Я прийняла його, але ми собачимося, - шепотіла Сью, - тому що внутрішня порожнеча нікуди не поділася, і нехай він двісті разів буде добрим, все одно ми різні".
"Кажуть, що не можна жити минулим, а я лише ним і живу. Я зараз у теперішньому, але все мені тут чуже", - думала Сью і розчулювалася тими ж вулицями, якими ходили наче ті ж, але вже зовсім інші люди. Сью дивилася на улюблене місто іншими очима. Ця можливість бачити все по-іншому надихала і водночас пригнічувала її. Вона зловила себе на думці, що любить це місто більше, ніж колись, - починаєш цінувати, коли втратиш. Сью задумалася, як склалося б її життя, якби вона залишилася в цьому місті. Чи була б вона такою проникливою, чи закохалася б в стиль бохо. Вона всерйоз задумалася про те, щоб знову переїхати сюди жити, але потім її мукала совість, а чи гідна вона жити в такому прекрасному місті, яке вона колись покинула, а значить, зрадила, повелася на хитрощі дурного чоловіка, який обіцяв їй, в у разі чого, повернутися. Тепер її чоловік представлявся їй Євою, яка спокусила Адама, тобто її, або ж змією, що спокусила Єву. Це місто уявлялося їй Едемом, з якого вона себе вигнала, - добровільно. Яка жалюгідна іронія долі.
Сью думала, що вона духовно розвивається, і це була рідкість зустріти людину її рівня. На перший погляд, це може здатися довбаним зазнайством, але не для Сью. Вона не була зарозумілою, не любила хвалитися, зневажала вискочок. Їй завжди хотілося розуміння, що можна було отримати лише в одному випадку - якщо поряд потрібна людина.
"Ну його до біса!" - З цією думкою вона зустріла старого знайомого. Назустріч їй йшов чоловік і пильно дивився на неї. Це він її гукнув. У Сью була погана пам'ять на імена та обличчя.
- Ти, здається, Ян. - Вона безглуздо посміхнулася, немов зазнала докору сумління.
- Ага, - радісно сказав чоловік.
Сью знала його. Вона згадала, як вони стирчали у барі, пили текілу і багато сміялися. Одного разу вона одягла кофту без ліфчика і соромилася, щоб хтось не запідозрив її маленькі груди. Тепер їй усі її тодішні переживання здавалися дурними та дивними. Ліфчик вона одягала, але своїх грудей більше не соромилася. Ось, що означає подорослішала. Побачивши старого знайомого та вулиці, якими вони п'яні бродили, думки повертали її знову до чоловіка, у минуле, коли вони були дурні, а отже, молоді, відривалися на повну і не думали про стомлююче похмілля.
- Здається, сьогодні я в ударі, - пробурмотіла Сью.
- Так це класно, - видав Ян і посміхнувся.
