Пʼять пелюсток любові - Юлія Келер

Її знову гукнула стара. Вона стояла внизу біля сходів і байдуже дивилася на Кессіді.

- Ти щось загубила? - спитала вона тихо, але Кессі, не сказавши ні слова, відмахнулася. Вона звикла до цих дивних появ бабусі, яка скоріше була схожа на охоронця, ніж на господиню замку. Кессіді спустилася вниз, пройшла повз стару в свою кімнату і зачинила двері на ключ. Кессі її більше не боялася. Стара її тільки дратувала.

Стара пройшла через стіну і стала перед приголомшеною Кессіді. Вона не рухалася і пильно дивилася на неї. Кессі розвернулась і пішла до свого ліжка. Вона лягла і сховалася під ковдру, пролежавши так кілька хвилин, потім повільно підвела голову і одним вічком поглянула на те місце, де мала стояти стара, але її там не було. У Кессі відлягло від серця. До неї на ліжко застрибнув Жу.

- Стара - привид. Вона тебе тут тримає в ув'язненні, так? - сумним голосом сказала Кессі.

Кіт згорнувся калачиком у неї в ногах. Кесседі його торкнулася, але він теж привид, і пальці її опинилися в серпанку, з якого складалося його маленьке тільце. Він з'являвся часто і залазив до неї на ліжко. Вона раніше ніколи не думала, що привиди теж сплять.

Кессіді лягла на спину, подивилася в стелю, а потім заснула. Вона навіть не помітила, як її очі заплющились і нагрянув сон. Він був коротким, але кольоровим. Вона, коли прокинулась, усміхнулась і глибоко зітхнула. Їй здавалося, що той сон був наяву, а реальність була сном. Вона не розуміла різниці, настільки її почуття змінилися, хоча вона, як і раніше, хотіла їсти і пити, і навіть вийти прогулятися.

"Піду і щось зʼїм", - прошепотіла Кессі і встала з ліжка. Вона боялася покидати свою кімнату. Їй здавалося, що стара жінка бродить коридорами замку і стежить за нею, як наглядач за злочинцем. Притуливши вухо до дверей і уважно прислухаючись, Кессіді нічого не почула, крім своїх думок, які блукали в її голові. Насправді, в коридорі було порожньо. Стара з'являлася несподівано, зазвичай у темний час доби - або дуже рано-вранці, або пізно ввечері, а вночі Кессіді завжди спала і не знала, хто розгулював по замку. Вона згадала ще двох чоловіків, які їй більше не зустрічалися. "Хто вони? - думала вона. - Вони люди чи привиди? Вона знизала плечима і повільно відчинила двері. Почуваючись незручно, обертаючись, Кессі швидко пройшла до сходів і спустилася вниз.

"Що я тут роблю?" - подумала вона, коли глянула з вікна і побачила там мряку. За вікном майже завжди йшов дощ, і це навело її на думку, що вона застрягла в цьому замку назавжди, потім вона хитнула головою і сама собі сказала, що, напевно, збожеволіла, якщо до неї закрадаються такі думки, але чому тоді вона все ще тут. Вона вибігла на ґанок і глянула на сіре небо, затягнуте хмарами. Якось неспокійно стало на душі. Кессі відчувала, як похолонули її пальці, а всередині охопив її сильний страх. Вона боялася вийти за ґанок, ніби знала, що тоді прийде кінець усьому і їй більше не повернутися до замку. Чи помилялася вона, чи були ці почуття правильними, Кессі не могла зрозуміти. Цей страх, підживлений поганим передчуттям, заганяв її в глухий кут.

"Я ще трохи почекаю, - думала вона з надією, що незабаром розвидніється. - Дощ пройде, а з ним і ці почуття. Адже я справжня". - Кессі почала себе обмацувати.

- Люба, ти теж привид, - видала стара хрипким голосом.

Кессіді обдало жаром. Вона витріщилася на байдуже обличчя старої і промовила судомно:

- Що? Цього не може бути! Ви брешете! Я ж відчуваю, що жива.

- Це перша та завершальна фаза, - пояснила їй стара. - Потім настане умиротворіння - прийняття себе. Настане усвідомлення того, що ти звичайна примара, яка живе в цьому замку. Але найпрекрасніше те, що в цьому замку люди не живуть. Живим тут не місце. Його ніхто не придбає. Ніхто сюди не переїде.

- Хто ті чоловіки? - стурбовано запитала Кессіді.

- Мюр та Марк. - Стара посміхнулася. - Вони небалакучі. Їх майже не видно. Вони скромні.

"О так, звичайно, скромні, - промайнуло в думках Кессіді, яка подумала про те, що бачила їх, як вони лобзалися прямо біля вікна.

- Я знаю, що ти думаєш, - сказала стара. - Ми, примари, вміємо читати думки.

- Чому ж тоді я не можу? - запитала Кессіді.

- Тому що ти ще в тій самій стадії прийняття.

- Прийняття чого? Того, що мене більше немає і я лише пил? - Кессі знесила.

- Так, але ти не пилюка. Ти є, але не для всіх.

- Я є? - Кессі засміялася. - Для кого?

- Для нас, - твердо видала стара. - Ти хотіла жити в замку і бути зі своїм Жу, чи не так?

- А де він, до речі? - запитала Кессі.

- Він скрізь. Просто інколи його не видно. Коли ти нарешті все усвідомиш, ти бачитимеш його частіше. Ти зможеш йому надсилати сигнали, що ти, наприклад, хочеш його бачити, і він прийде.

- Якась маячня!

Кессі вискочила на сходи, і нога її зависла в положенні чи ступити на доріжку, викладену якимось дрібним гравієм, чи краще ні. Вона зробила крок, і замок за її спиною зник.

"Якого біса!" - стривожилася вона. Кессіді стояла під дощем і крутила головою на всі боки в абсолютній дивній реальності. "Куди подівся замок?" - з жахом подумала вона. Їй стало погано. Дощ посилився. З кожним кроком дощ йшов все сильніше, ніби небо розлютилося на неї.