Пʼять пелюсток любові - Юлія Келер

Ось і настав час, коли тебе більше немає, - записала Кессіді в щоденник. Ти залишишся навіки в моєму серці - додала вона і відразу закреслила цей рядок. Це їй здалося надто банально.

- Чи можна сховатися до вас під навіс? - прокричала Кессі, ховаючись від дощу, який наздогнав її раптово, коли вона записувала свою думку. Вона завжди носила із собою щоденник, хоча раніше ніколи не розуміла, навіщо записують свої думки.

Кессіді не відразу зрозуміла, що знаходилася на ділянці у приватній власності. За нею височів замок, але вона його не бачила. Гроза так затягла небо, та й час був піздній. Під навісом горіло світло. Літня жінка в плащі старанно копошилася в кутку, не звертаючи на Кессіді уваги. Вона тільки зрідка поглядала в її бік і посміхалася, продовжуючи поратися в кутку.

- Вибачте, я вам не заважаю? - обережно запитала Кессі. - Ви, здається, так зайняті.

Жінка знов нічого не відповідала. Вона щось бурмотіла собі під ніс. Кессіді не розуміла, чим вона була така стурбована. Невже її присутність так бентежила літню даму, і та вдавала, що зайнята.

- Мені дуже самотньо, - пробурмотіла Кессі. - Сьогодні приспали мого кота.

Кессіді стежила за руками жінки, яка перекладала предмети зі столу на полицю.

- Він був моїм найкращим другом, - казала вона далі. - Без нього я ніби осиротіла.

Жінка сумно на неї поглянула і почала складати фігурки в коробку.

- Чому ви весь час мовчите? - не втрималася і запитала Кессі. - Мені треба почути чийсь голос, а інакше я збожеволію. Коли я вас побачила, я так зраділа.

Жінка відкрила рота і дала зрозуміти, що вона німа, але все чудово чула і не виглядала стомленою безперервною розмовою Кессіді.

- А ви тут живете? - спитала Кессі і згадала, що жінка німа.

- Мабуть, ви тут живете, - розгублено сказала вона і подивилася на карниз намету, який туди-сюди хитався.

- А мені все чуже, - продовжувала Кессі. - Взагалі, мені все одно, що ви німа. Напевно, так краще. Якби ви тільки знали, скільки людей продзижчали мені вуха. Нарешті, мене чують і нічого не кажуть у відповідь. - Кессіді замислилася. - Але для вас це, мабуть, жахливо. Ви нічого не можете сказати. - Вона насупилася. - Стає прохолодно. Я змерзла. Моя сукня намокла. Чи не завадило б її змінити.

Кессіді стояла під тентом і жмурилася, коли пориви вітру задували дощ у намет і краплі бризкали їй прямо в обличчя. Глибоко зітхнувши, вона окинула освітлений акумуляторною лампою п'ятачок під тентом і знову поглянула в непроглядну темряву, що панувала за межами намету. Ліло як із відра. Навколо стіною стояла дощова завіса. "Ну й погодка", - думала Кессі.

Вона здригнулася, коли її плеча торкнулася жінка. Та щось говорила жестами, видаючи невиразні звуки. До Кессіді дійшло, що жінка вказувала на замок. Вона тицяла пальцем у листівку з високим замком і рукою показувала вліво.

- Я розумію, - казала Кессі, киваючи. - Ви пропонуєте мені перечекати дощ у замку.

Жінка душевно посміхнулася.

- Але я наскрізь промокну, поки туди дійду. Подивіться, що на вулиці діється. Розігралася огидна погода. Невже ви відправите мене під дощ?

Жінка у відповідь підняла брови вгору і повела плечима.

- Але я розумію, що ви думаєте. Ви хочете, щоб я була в теплі та сухості. І я впевнена, що у вашому замку буде надійніше, ніж тут. Я обов'язково скористаюся вашою пропозицією, ось тільки гроза вщухне.

Кессіді ще раз окинула зором невгамовний дощ і спиною притулилася до намету. "І як його не зносить вітром?" думала вона. Їй дуже хотілося покинути межі цієї халупи, але голос усередині неї казав, що гроза тут надовго і що якщо вона не зважиться вийти назовні і добігти до замку, то їй доведеться простояти так всю ніч у компанії німої жінки, яка весь час чимось зайнята. 

"Що ж робити? - думала вона. - Стояти і мерзнути або ризикнути і добігти до замку».

Кессіді не зволікаючи кинулася під зливу. На неї ніби щось зійшло і веліло їй негайно прямувати до замку. Було темно. В очі заливав дощ. Вона могла навряд чи розгледіти свої руки та ноги, не те щоб побачити стежку, що вела до замку. Кессі обернулася. Позаду неї залишалося горіти місце, наповнене світлом, на яке вона набрела близько години тому, коли блукала в пошуках укриття.

Якоїсь миті їй стало все одно, що вона намокне і замерзне, і загине, не дійшовши до замку, де, напевно, тепло і затишно, де можуть пригостити теплою вечерею та чаєм.

"Господи, що зі мною діється? - думала вона. - Що за думки лізуть у голову?" - продовжувала бубнити Кессіді собі під ніс, поки бігла по доріжці, освітленій ліхтарями. Вони несподівано спалахнули, ніби осяяли їй дорогу - показали шлях - ніби щось незвідане щохвилини чікало її в гості.

Кессіді, вся занурена в себе, бігла по доріжці, думаючи про те, що буде з тією німою жінкою, що залишилася в наметі. Вона виглядала стурбованою, але щасливою, хоча її вираження щастя було чимось напускним, нещирим, наче щось змушувало її посміхатися. Кессі уявляла, що в тому замку, і частина її чинила опір туди йти. Замок ставав до неї все ближче, і, коли вона до нього зовсім наблизилася, він ніби віддалився на мить, а потім знову став на своє місце. "Що за нісенітниця?" - буркнула вона собі під ніс.