Пʼять пелюсток любові - Юлія Келер
Робочий день Марти почався, як завжди, вже з самого ранку. Вона причепурилася, стоячи біля дзеркала, накинула білий худі і взяла свій медичний саквояж. Їй насамперед треба було заїхати до старої жінки, яка жила у величезному будинку і у своєму розпорядженні мала двох котів та трьох маленьких собак. Собаки гавкали і стрибали на задніх лапах щоразу, коли Марта переступала поріг будинку старої пацієнтки. Ця жінка була колись дуже знатною дамою. Цей будинок і все багатство вона успадкувала від свого покійного чоловіка, який помер від серцевого нападу два роки тому.
Після цього Марта відвідала немічного старого в центрі міста. Він жив у величезній старій квартирі на першому поверсі з оранжереєю. Вона не могла добрати розуму, як це старий примудрявся доглядати рослини, коли сам ледве пересував ноги. Він казав, що його оранжерея дарує йому сили, відповідає тим самим на турботу. Він випив усі свої таблетки, які йому розфасувала Марта, і знову зник у величезній гущі зелених рослин. Зелень його ніби поглинула.
Марта вийшла надвір. Вона відкинула голову назад, примружилася на сонці і зробила кілька глибоких вдихів. Їй треба було зібратися з думками. Ходіння по будинках та догляд за немічними пацієнтами тягли з неї всі сили. Але їй подобалася нестерпна втома, коли вона вечорами ледве трималася на ногах і хотіла замертво впасти на ліжко, і забутися довгим міцним сном. Тоді її нічого не турбувало. Вона спала як убита, а продравши вранці очі, зі свіжою головою вступала в новий день.
Добросовісно обслуживши одного з пацієнтів, Марта покинула його дивовижний будинок і вийшла на широку вулицю. У ті хвилини умиротворення, коли її більше нічого не турбувало, вона стояла на зупинці і чекала на автобус, при цьому прибуваючи у відчуженому стані. Вона вміла відключати мізки і ні про що не думати - тільки хіба що про смерть, що навівала думки про старість, і про те, що життя склалося по-дурному. Нікчемність пахла чимось чарівним, коли ти нічого не чекаєш від життя, і все йде своєю нескладною чергою.
Вона сіла в автобус та пізно зрозуміла, що пропустила свою зупинку. А взагалі, вона заздалегідь знала, що прямує не в те місце. Автобус похитнувся, двері відчинилися, і Марта знову опинилася десь посеред широкої вулиці. "Напевно, треба взяти таксі, - подумала вона, - але це дорого". Вона пройшла три блоки і опинилася на широкому ігровому майданчику, де росли дерева симетрично. Праворуч від неї. Зліва на неї дивився величезний десятиповерховий будинок - панельний з довгими балконами та безліччю однакових квадратних вікон. У таких будинках зазвичай мешкали соцпрацівники, але щось привело її сюди.
Марта стояла як укопана і не зводила очей з масивного фасаду будинку. Вона дивилася у вікна, але нічого в них не бачила. У шибках нічого не відбивалося, крім світла дня. У будинку був лише один під'їзд. До входу вело безліч широких бетонних сходів. Вхідні двері трохи заглиблювалися в будинок, так що їх було практично не видно. Над входом вгору петляли вентові сходи, які між собою з'єднували поверхи.
У її голові майнула лише одна думка - вона раніше ніколи не думала, що її прекрасне, наповнене яскравими подіями студентство закінчиться доглядальницею для немічних хворих. Навіть в очах старих, нездатних відрізнити червону пігулку від жовтої, ковзав хтивий погляд, але не у всіх, звичайно, - деякі з них давно втратили смак до життя, вони ледве трималися на ногах, але були й такі, яким було море по коліно. Навіть у глибоко похилому віці.
Марта сміливо, але сумнівно (сумнів закралося до неї так само несподівано, як і рішення зайти в цей будинок) ступила на першу сходинку. Вона на кілька секунд затримала подих, потім зробила дуже значний видих і розміреним кроком подолала наступні кілька сходинок. Її щось тягнуло до під'їзду. Вона не дивилася назад. Вона боялася, що хтось ззаду подивиться на неї осудливо. Марта зробила ще кілька кроків і взялася за дверну ручку. Двері були зачинені, але вона не впадала у відчай. Вона не сумнівалася, що хтось вийде з дому, і тоді вона заскочить усередину, і ніхто її не помітить.
"Навіщо мені взагалі йти в цей будинок?" - питала Марта себе і не зводила очей з дверної ручки. З будинку вийшла дівчина. Вона миттю глянула на Марту і швидко пройшла повз неї. Марта ковзнула всередину. Двері видали скрипливий звук і зачинилися. Вона почула тихе схлипування, що долинало з-за рогу, за яким починалися сходи. Марті не терпілося якнайшвидше поглянути на того, хто видавав ці плачучі звуки серед білого дня. Вона зайшла за ріг, піднялася на перший поверх і вперлася поглядом у дівчину, яка сиділа на сходах і сумно схилила голову.
Марта впізнала Сесіль - здається, так її звали. "Так. Це точно Сесіль", - думала Марта. Вона не могла розуму докласти, що сталося. Сесіль одразу помітила, що хтось стоїть навпроти, але не наважувалась підняти очі. Вона вирішила витримати пару секунд, щоб подивитися, пройде цей хтось мимо або спробує заговорити з нею. Вона стискала блузу на грудях і важко дихала. Марта звернулася до неї, впевнено назвавши її на ім'я. Сесіль, ніби очікуючи, що цей хтось заговорить з нею, сміливо підвела очі і благаюче глянула на Марту, яка стояла перед нею. Вона посміхнулася, закусивши нижню губу, а потім, наморщивши ніс, звела брови на переніссі і знову окинула засмученим поглядом блузку на грудях. Сорочка була порвана, а гудзики валялися на сходах. Сесіль скривилася і підібгала ноги. Здавалося, що вона соромиться.
- Хей, Сесіль. Це Марта. Пам'ятаєш мене?
Сесіль у відповідь кивнула. Це все, що вона спромоглася висловити.
- Тебе хтось образив? - Марта відчула незвичну їй напругу, від чого в неї кольнула в грудях. Зрозуміло, що Сесіль хтось образив, але чи захоче вона про це говорити.
