Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

такий благочестивий, як тоді, коли працював над нею, щодня я вклякав і молив Бога, щоб він дав мені силу щасливо докінчити цей твір». Мені здається, велебний отче, що ні цей майстер, ні старий Палестріна не творили нічого гріховного і що тільки затверділе в аскетичній запеклості серце не здатне відчути високої побожності церковних гімнів.

– Нікчемна людино! – гнівно вигукнув чернець. – Та хто ти такий, щоб я сперечався з тобою, коли ти повинен валятися в поросі переді мною? Геть з абатства, не споганюй більше святині своєю присутністю!

Глибоко обурений владним тоном ченця, Крейслер палко вигукнув:

– А хто ти, божевільний ченче, що хочеш піднестися над усім людським? Невже ти народився вільним, без гріха?

Невже в голові твоїй ніколи не снувалися пекельні думки? Невже ти ніколи не збивався зі слизької стежки, яку собі обрав? І якщо пресвята Діва справді в милосерді своєму вирвала тебе з обіймів смерті, що її ти, мабуть, заслужив якимось жахливим злочином, то зробила так для того, щоб ти в покорі визнав і спокутував свої гріхи, а не блазнював, вихваляючись ласкою неба, ба навіть німбом святого, якого ти ніколи не сподобишся!

Чернець уп'явся в Крейслера лютим, зненависним поглядом і щось у нестямі забелькотів.

– І коли ти, – повів далі Крейслер, ще дужче розпалюючись, – коли ти, гордий ченче, носив ще це вбрання…

На цьому слові Крейслер підніс ченцеві до очей портрет, отриманий від майстра Абрагама. Та, тільки-но побачивши його, він, ніби в нестямному розпачі, вдарив себе кулаками по лобі і так страшно застогнав, наче йому хто завдав смертельної рани.

– Ти забирайся звідси! – крикнув Крейслер. – Ти забирайся геть із монастиря, злочинний ченче!.. Ха-ха, праведнику! Може, здибаєш отого курокрада, з яким ти злигався, то скажи йому, що ти не можеш і не хочеш боронити мене вдруге, але хай він стережеться і тримається чимдалі від моєї горлянки, а то я наштрикну його, мов жайворонка, чи так, як його брата, бо якщо треба когось наштрикнути…

Тієї миті Крейслер сам себе вжахнувся. Чернець стояв перед ним закляклий, непорушний, і досі притискаючи стиснені кулаки до чола, неспроможний не те що слово сказати, а навіть розтулити рота. Зненацька Крейслерові вчулося, наче поблизу в кущах щось зашаруділо. Чи не вискочить звідти шалений Джузеппе й не нападе на нього? І він побіг геть від того місця. Ченці саме співали на криласі вечірню, і він подався до церкви, сподіваючися там заспокоїти свою до краю схвильовану, тяжко вражену душу.

Служба закінчилась, ченці спустилися з криласа, погасли свічки. Крейслер повернувся думками до старого побожного майстра, якого згадував у своїй суперечці з ченцем Кипріяном. У ньому забриніла музика, благочестива музика, – то співала Юлія, – і люта буря в його грудях ущухла. Він хотів пройти через бічну капличку, двері з якої виходили в довгий коридор, а коридор вів до східців, якими Крейслер підіймався до своєї келії.

Та коли він увійшов до каплиці, з підлоги насилу підвівся якийсь чернець, що досі лежав долілиць перед чудотворним образом діви Марії. При тьмяному світлі незгасимої лампади Крейслер упізнав ченця Кипріяна. Той був змучений і жалюгідний, наче щойно опритомнів. Крейслер простяг руку, щоб допомогти йому, і тоді чернець озвався тихим тремтливим голосом:

– Я вас упізнав, ви Крейслер! Згляньтесь, не покиньте мене, допоможіть мені добратися он до тієї сходинки, я там відпочину, але й ви сядьте біля мене, ближче, щоб ніхто, крім Богородиці, нас не почув. Пожалійте мене, – повів далі чернець, коли вони посідали на сходинці вівтаря, – змилуйтесь! Довіртесь мені – скажіть, чи ви не від старого Северіно отримали той фатальний портрет? І чи ви знаєте всю ту страшну таємницю?

Крейслер щиро признався, що отримав той портрет від майстра Абрагама Ліскова, і, нічого не приховуючи, розповів про подію в Зіггартсгофі та про те, як він, дещо зіставивши, запідозрив якийсь жахливий злочин. Видно, портрет викликає яскравий спогад про нього, а також страх перед викриттям. Чернець вислухав Крейслерову розповідь, деякі місця з якої глибоко вразили його, і хвилину помовчав. Тоді озвався трохи бадьорішим, твердішим голосом:

– Вам, Крейслере, відомо так багато, що ви повинні знати все. Слухайте ж. Той княжич Гектор, що важився на ваше життя, – мій менший брат. Ми з ним сини одного батька, князя, і я успадкував би трон, якби його не перекинула буря часу. Коли спалахнула війна, обидва ми пішли у військо, і служба привела спочатку мене, а згодом і мого брата до Неаполя. Я в ті роки віддавався всім гидотним насолодам світу, а надто ж опанувала мене шалена жага до жіноцтва. В мене була коханка, одна танцівниця, така сама гарна, як і нечестива, а крім того, я бігав за непутящими дівчатами, хоч би де вони мені траплялися.

Сталося так, що одного дня, коли вже сутеніло, я по Моло йшов назирці за двома такими створіннями. Я їх був майже наздогнав, коли це зовсім поряд слух мені різонув пронизливий голос: «Такий милий княжич, а такий шалапут! Бігає за простими дівками, коли міг би лежати в обіймах найкращої в світі князівни!» Погляд мій упав на стару обшарпану циганку, яку я кілька днів тому бачив на вулиці Толедо, коли її забирала варта за те, що у сварці вона збила ковінькою з ніг водовоза, хоч який дужий той здавався. «Що тобі від мене треба, стара відьмо?» – крикнув я тій жінці, але вона миттю вилила на мене ціле відро найогиднішої, найбруднішої лайки. Навколо нас швидко зібралась юрба роззяв, що