Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
Моєму господареві довелось поїхати в невеличку мандрівку, і він вирішив, що найкраще буде на той час прилаштувати мене до свого приятеля, капельмейстера Йоганнеса Крейслера. Оскільки ця зміна домівки починає новий період мого життя, то я кінчаю повість про теперішній період, з якої ти, о юначе котячого роду, візьмеш собі добру науку на майбутнє.
(А. м.) немов би десь здалеку долинають глухі звуки, і він чує ходу ченців у коридорах. Коли Крейслер остаточно прокинувся, він побачив з вікна, що церква освітлена, і почув невиразний спів хору. Опівнічна відправа вже скінчилася, отже, мабуть, сталося щось незвичайне. Видно, помер наглою смертю хтось із старих ченців, вирішив Крейслер, і тепер його за монастирським звичаєм понесли до церкви. Він швидко одягся й теж пішов туди.
У коридорі він зустрів отця Гілярія, що гучно позіхав і, ще зовсім сонний, похитувався, насилу переставляючи ноги. Замість тримати запалену свічку прямо, він опустив її ґнотом донизу, і віск, потріскуючи, капав на підлогу. Здавалося, що свічка от-от погасне.
– Ваша велебність, – промурмотів Гілярій, коли Крейслер озвався до нього, – ваша велебність, це робиться всупереч усім нашим дотеперішнім правилам. Заупокійна вночі! О цій годині! І тільки тому, що брат Кипріян наполягає на цьому! Domine, libera nos de hoc monacho![337]
Нарешті капельмейстерові пощастило переконати напівсонного Гілярія, що він не абат, а Крейслер. На превелику силу він випитав у ченця, що сьогодні вночі хтозна-звідки до монастиря принесли тіло чоловіка, якого, видно, знав тільки брат Кипріян і який, мабуть, був не простого стану, бо абат на Кипріянове наполягання погодився відразу ж відслужити похоронну відправу, щоб уранці після першої утрені відбулося винесення тіла.
Крейслер пішов за Гілярієм до церкви. Вона була тьмяно освітлена і справляла дивне, моторошне враження.
Горіли тільки свічки великого металевого панікадила, що звисало зі склепистої стелі перед головним вівтарем, і їхні миготливі пломінчики заледве освітлювали неф церкви, а в бічні вівтарі кидали лише таємничий відблиск. Статуї святих, неначе пробуджені тим відблиском, ворушились, мов привиди, і підступали ближче. Під панікадилом, там, де було найсвітліше, стояла відкрита труна, в якій лежало тіло, і ченці, що оточували його, бліді й непорушні, самі здавалися мерцями, які встали опівночі з могил. Вони співали глухими, хрипкими голосами монотонні строфи реквієму, а коли замовкали, то було чути тільки зловісний шум вітру надворі, та ще дивно рипіли високі вікна в церкві, наче духи померлих стукали в будинок, у якому чули побожні звуки поминальної молитви, Крейслер наблизився до щільного ряду ченців і впізнав у небіжчикові ад'ютанта княжича Гектора.
І тоді прокинулись похмурі духи, що так часто опановували його, і безжально вп'ялися гострими пазурами в його зранені груди.
– Уїдлива нечиста сило, – сказав він сам до себе, – невже ти женеш мене сюди, щоб цей закляклий юнак знов почав сходити кров'ю, бо кажуть же, що рани в мерця відкриваються, коли до нього наближається вбивця? Ха-ха! Хіба я не знаю, що він геть зійшов кров'ю в ті прикрі дні, коли спокутував свої гріхи на смертній постелі? В ньому не лишилося жодної краплі лихої крові, якою він міг би отруїти свого вбивцю, коли б той і підійшов до нього, а Йоганнеса Крейслера й поготів, бо його не стосується гадюка, яку він розтоптав, коли вона вже висунула гостре жало, щоб укусити його! Розплющ очі, небіжчику, хай я твердо гляну тобі в обличчя, щоб ти побачив, що на мені нема гріха. Але ти не можеш їх розплющити! Хто тобі наказав поставити на карту життя проти життя? Нащо ти затіяв облудну гру зі смертю? Ти не думав програти її? Але риси твої, тихий, блідий юначе, лагідні й добрі, смертельна мука стерла сліди мерзенного гріха з твого прекрасного обличчя, і я міг би сказати, якби тепер личили такі слова, що небо відкрило перед тобою браму милосердя, бо в грудях твоїх жила любов. Та ба! Що, як я помилився в тобі? Що, як не ти й не лихий демон, а моя щаслива зірка підняла твою руку на мене, щоб порятувати мене від жахливої долі, що чигає в пітьмі на мою душу? То розплющ же очі, блідий юначе, роздивися своїм утихомиреним поглядом геть усе, якщо я навіть загину з жалю за тобою або з жахливого, безмежного страху, що чорна тінь, яка скрадається за мною, от-от схопить мене. Так, глянь на мене – але ні, ні, ти міг би глянути на мене, як Леонгард Етлінгер, і я повірив би, що ти – це він, і тоді тобі довелося б кинутися зі мною в прірву, з якої я часто чую його глухий, замогильний голос. Але що це – ти всміхаєшся? Твої щоки, твої уста червоніють? Хіба тебе не влучила смертельна зброя? Ні, я не хочу ще раз ставати з тобою на прю, але…
Розмовляючи сам із собою, Крейслер машинально опустився на одно коліно і сперся ліктями на друге. Та раптом він рвучно схопився й напевне вчинив би щось дивне й шалене, але тієї миті ченці замовкли і хлопчики на криласі заспівали під тихий супровід органа «Salve regina».[338] Труну закрили, і
