Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

– Allons, Понто! Гуджі, гуджі! Кіт! Кіт!

І Понто, облудний приятель, люто накинувся на мене! Нажаханий, приголомшений його ганебною зрадою, я задубів, не здатний боронитися, і тільки якомога дужче зіщулився, щоб урятуватися від гострих зубів Понто, які він, загарчавши, вищирив на мене. Але Понто кілька разів перестрибнув через мене, не завдавши мені ніякої шкоди, а тоді шепнув мені на вухо:

– Муре, не будь дурний, не бійся! Ти ж бачиш, що я нападаю не насправді, а тільки на догоду господареві! – Понто знов застрибав навколо мене, навіть схопив мене за вухо, але зовсім не боляче. – А тепер, – нарешті прошепотів він, – а тепер гайда, друже Муре! Он у той льох!

Я не чекав, щоб він мені казав це двічі, а чимдуж дременув у віконце. Бо хоч Понто запевняв, що не зробить мені ніякої кривди, я однаково боявся, адже в таких скрутних випадках ніколи не можна знати напевне, чи дружба виявиться досить сильною, щоб перемогти природні нахили.

Коли я шаснув у льох, Понто не перестав розігрувати комедію, яку почав з примхи свого господаря. Він гарчав і гавкав перед віконцем, тикався писком між ґрати, удавав, наче хтозна-який розлючений, що я втік і він не може мене дістати. А сам тим часом казав мені в льох:

– Тепер ти ще раз можеш пересвідчитись, яку величезну користь дає вища культура. Я показав себе перед господарем чемним і слухняним, але й тебе не зробив своїм ворогом, дорогий Муре. Так завжди поводиться справжній світський пес, якому доля призначила бути знаряддям у руках могутнішого за нього. Коли його нацьковують, він повинен нападати, але так спритно, щоб кусати тільки тоді, коли це вигідно для нього.

Не зволікаючи ані секунди, я признався своєму юному приятелеві Понто, що дуже хотів би засвоїти дещо з його вищої культури, і запитав, чи міг би він трохи навчити мене, а якщо міг би, то в який спосіб. Понто хвилину подумав, а тоді сказав, що найкраще було б, якби переді мною відразу, з самого початку постала яскрава, жива картина вищого світу, в якому він тепер має втіху жити, а цього найкраще вдасться досягти, коли сьогодні ж увечері я піду разом із ним до чарівної Бадіни, яка приймає в себе товариство в години театральних вистав. Бадіна була левреткою і служила у князівської обер-гофмейстрині.

Я причепурився, як тільки міг, ще раз погортав Кнігге і пробіг очима кілька найновіших Пікарових комедій,[336] щоб, коли буде така потреба, похизуватися знанням французької мови, тоді зійшов униз і сів перед дверима. На Понто не довелося довго чекати. Ми дружно пішли вулицею і невдовзі опинилися в яскраво освітленій кімнаті Бадіни, де я застав строкате товариство пуделів, шпіців, мопсів, болонок і левреток. Одні з них сиділи колом, інші купками розташувалися по кутках.

Серце моє застукотіло дужче в цьому чужому, ворожому моїй натурі товаристві. Декотрі пуделі позирали на мене зі зневажливим подивом, немов питали: «Що тут робить простий кіт серед нас, родовитих осіб?» Раз у раз котрийсь із елегантних шпіців вишкірював на мене зуби, і я бачив, як радо він уп'явся б мені в карк, коли б доброзвичайність, гідність і вихованість гостей не забороняли їм зчиняти бійку.

З прикрого становища вирятував мене Понто, відрекомендувавши прекрасній господині, яка з милою поблажливістю запевнила мене, що вона дуже рада бачити в себе такого славетного кота. І аж тепер, коли Бадіна сказала мені кілька слів, дехто з присутніх із суто собачою добродушністю вшанував мене більшою увагою, до мене навіть почали озиватися, згадувати про мою працю в літературі, про мої твори, що часом давали їм неабияку втіху. Це лестило моєму шанолюбству, і я майже не помічав, що мене питали, не слухаючи моїх відповідей, що мій талант хвалили, не маючи про нього ніякого уявлення, і що мої твори звеличували, не розуміючи їх. Природний інстинкт підказав мені, що треба так само й відповідати, як мене питають, тобто не зважати на зміст питання, а відбуватися короткими фразами, такими загальними, щоб вони стосувалися до чого завгодно, щоб у них не було ніякої думки і щоб вони ніколи не заводили розмови, що ковзає по гладенькій поверхні, кудись у глибину. Понто мимохідь переказав мені почуту від одного старого шпіца думку про мене: мовляв, як на кота, я досить потішний і виявляю здібність до справжньої світської розмови. Така звістка втішила б хоч якого похмурого буркуна!

Жан Жак Руссо, згадуючи у своїй «Сповіді» про те, як він украв стрічку і потім не сказав правди, коли в нього на очах карали за це бідну, ні в чому не винну дівчину, признається, що ніяк не може забути й вибачити собі цього ганебного вчинку. Тепер і я перебуваю в такому самому становищі, як той славетний автобіограф. Щоправда, мені не треба признаватися ні в якому злочині, а проте, якщо я хочу лишитись і надалі правдивим, то не можу не сказати про велику дурість, якої я допустився того вечора і яка потім довго збивала мене з плигу, мало не довівши до божевілля. Та хіба не так само тяжко, а може, й ще тяжче признаватися у своїй дурості, ніж у злочині?

Минуло небагато часу, і мені стало так незатишно, так прикро, що захотілося опинитись далеко звідти, під грубою в господаря. Мене знемагала така смертельна нудьга, що врешті я знехтував усі правила пристойності. Я тихенько вшився в найдальший куток, щоб подрімати під одноманітне гудіння розмов навколо. Бо ті розмови, які я спершу через