Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

погіршувався. Лікар все так само розводив руками, ліки рухалися по трубочках крапельниць, апарати живлення гуділи і миготіли – в реанімаційній палаті змінювалися пацієнти, кого переводили в інші відділення, хто помирав, а дружина Івана Миколайовича так і лежала, очікуючи милості долі, – не ворушилася і слабенько дихала. «Зате рівномірно», – оптимістично зауважував лікар і скупо посміхався, вже й не вибачаючись, до чого всі звикли, навіть Іван Миколайович звик, і діти звикли – приїздила донька, ходила до головної лікарки, потім сильно плакала, залишила грошей – і поїхала не прощаючись, начебто натякнула, що скоро знову побачаться. Сказала тільки: «скоро повернуся», – а чому саме так сказала – розумій, як хочеш. Іван Миколайович сходив до Тамари на роботу в будівельний трест, де вона працювала бухгалтером, попросив видати зарплатню, якщо така ще залишалася. Там, на диво, зголосилися, і наступного дня віддали дві тисячі гривень, якраз вистачило заплатити черговий внесок «за надання медичних послуг». Що це значило, Іван Миколайович не знав, хотів було знову сходити до молодого професора, але уявив розмову і доглянутий манікюр лікаря і передумав.

Відчай!

Тамара не приходила до тями. Нічого не допомагало. Нічого. Гроші знову закінчувалися. Він не мав сил надіятися на краще, бо розумів – шансів майже немає, немає! – натомість лікарі знову казали: «Поки дихає, маємо сподіватися на краще» Не міг же він власними руками вбити її, відмовитись від оплати за лікування?! І тут згадав про Сергія (як же його по-батькові? Костянтинович?), давнього приятеля Тамари, навіть чи не однокласника, колись вона знайомила їх, хвалила дуже за дві майже несумісні якості: порядність та підприємливість; він працював директором на центральному кладовищі, велика людина в місті, що там і казати. Згадав, тому що не раз уже подумував, чого гріха таїти («Таїті!» – Господи, до чого тут ця папуга з мультфільму?!), про похорон. З’ясувалося, що ховатимуть, не дай Бог що, на центральному, в єврейській частині; як повідомили родичі, давно готове для неї місце біля батька та матері, а Чолобитченко і не задумувався ніколи, не надавав уваги, що, як от неприємно тепер з’ясувалося, поховані вони мають бути порізно. Він взагалі про те, хто якої національності, розмірковував лише в загальносвітовому контексті, бо був із тієї категорії людей, що ставляться до інших народів виключно практично, без заздрощів і захоплень, але й без зневаги, тобто завжди зауважують, що можна корисного для себе перейняти: навчитися готувати смачний плов, як узбеки, наприклад, або красиво жити, як грузини, або вмінню заводити зв’язки та робити розрахунки, як ті ж таки євреї, словом, Чолобитченко ніколи не розглядав ані окрему людину, ані якусь окрему націю крізь недоліки, лише крізь переваги, певне, навчили війна і розвідка.

Дома Іван Миколайович довго сидів у кріслі, роздивляючись хустівський меблевий гарнітур, придбаний в 1974 році, коли вони нарешті отримали від будівельного тресту цю квартиру: книжкову шафу, напхану, в основному, книжками про війну та військовими мемуарами полководців, сервант для посуду з відділеннями для білизни, шафу для одягу, тумбочку під телевізор і два крісла із поролоновими подушками, обтягнутими зеленою тканиною в чорних візерунках; розмірковував, де може бути записаний номер телефону директора кладовища. Він уже передивився всі нотатники на письмовому столі – знайшов там номери ЖЕКів, різних слюсарів та сантехників, лікарень і різноманітних спеціалістів, телефон бібліотеки № 3, що за рогом біля колишнього кінотеатру «Жовтень», тепер там центр зайнятості, прізвища всіх родичів; проте багато прізвищ Іван Миколайович не знав, певне, то були робочі контакти дружини. Подумавши ще трохи, він відкрив нотатник на літері «Ш» – «школа», і зрадів, вгледівши єдиний номер. Однак на тому кінці слухавки відповіли: «Школа номер п’ятнадцять, вчительська слухає!» «Навіщо їй був потрібен телефон школи? – здивувався. – А, – згадав, – там же виборча дільниця!» – якось вони телефонували туди, щоб дізнатися, коли можна прийти зареєструватися.

На ранок Іван Миколайович поїхав прямо на кладовище. Не став дзвонити в довідкову, знову покладатися на хибний зв’язок, вирішив їхати так, на удачу. Відсидівши невеличку чергу, через двадцять хвилин (досить швидко, потрібно сказати, не встиг і почитати газету як слід) потрапив до кабінету, який нічим зовнішньо не відрізнявся від приймальні – такі ж пошарпані стіни, скрипуча дерев’яна підлога, старі меблі – Сергій Кіндратович, директор ЦМК, комунальної, між іншим, установи, не любив виставляти свою заможність на люди. Для близьких друзів і особливих клієнтів існував окремий кабінет, двері якого знаходилися за старим холодильником «Мінськ». Єдина деталь інтер’єру, що кидалася в око і контрастувала з іншими предметами – напільний годинник, на вигляд – вельми старовинний, стояв у кутку й приємно та надійно цокав маятником. Господар кабінету перехопив здивований погляд Чолобитченка:

– Годинник. Дуже важливий, навіть необхідний для роботи на цвинтарі, – так пояснив.

– Цінна річ?

– Певне, що так. Мені його близький друг подарував, Микола Степанович Сікорський, відомий наш краєзнавець.

– А я його статті завжди в газеті читаю, – насправді Іван Миколайович був палким прихильником творчості Сікорського і намагався уважно слідкувати за всіма публікаціями, йому подобалися і погляди, і методи, і стиль викладення історичного матеріалу.

– Червоне дерево, дев’ятнадцяте сторіччя, число, місяць, рік, місячний календар. Бій через кожні півгодини. Красива річ, погодьтеся, і функціональний дуже, французька робота. Він мені ще й як службовий психіатр – подивлюся на нього, як скрутно стане або у вільну хвилинку: по-перше, час демонструє бездоганно; по-друге, приємно усвідомлювати, що людські руки можуть створювати такі дива; по-третє, суто філософське – час плине для кожного з нас, ким би ти не був у житті – і це найважче усвідомлювати, і з цим найтяжче змиритися. Тож мусимо поспішати…

– Так, – промовив Чолобитченко, зрозумівши натяк, – так, – і дуже коротко оповів свою сумну історію.

Сергій Кіндратович спочатку подумав, що в нього попросять грошей, проте Чолобитченко заперечив: ні, не гроші потрібні, потрібна послуга, трохи незвична – дізнатися правду про Тамару, чи має вона хоча б якісь шанси на життя. Така поважна людина, як Сергій Кіндратович, напевно має ж серйозні зв’язки, знайомства, знає, в кого можна запитати, щоб точно, щоб знати напевне… про смерть.