Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

– Я просто відміняю свій день народження! Зрозуміли? З завтрашнього дня у мене не буде дня народження, він перестане існувати по факту, я розмиваю свою індивідуальність, я розчиняюсь в нації! – але останню фразу мало вже хто почув, здається, окрім Бемоль, яка сховалася від сигаретного диму і смаженого м’яса на веранді. «На, подруго, поїж, – вийшла на свіже повітря якась чорнява жінка з пишною зачіскою і кинула шматок підгорілого шашлику. – На когось ти дуже схожа, довгоморда!» – «Іро! Ірочко, йди-но до нас, хутко!» – грайливо гукнули жінку з кімнати, і вона, ефектно крутнувшись на високих підборах, зникла за дверима. «Молоком парним дуже пахне, – подумала жінка. – Пахне парним молоком! – і понюхала і пригубила склянку віскі. – Ні, не може такого бути…»

Собаці наснився тієї ночі сон-спогад про те, як вона жила на базарі, де єдиним постійним товаришем блукав із нею Маленький Принц, молодий і напрочуд сильний пес, і, певне, щось між ними б таки і сталося, аби не той шматок отруєного м’яса. Якраз той випадок, коли сила не надає переваги – Маленький Принц перший встиг вихопити його з-під ніг перехожих, а велика безшерстна людина, що кинула приманку, стояла на узбіччі людського потоку і посміхалася – десь Бемоль вже бачила ту посмішку. Десь. Маленький Принц не зжував м’ясо – одразу проковтнув, такі вони були голодні того ранку, і через кілька хвилин йому стало зле. Вона добре пам’ятала, як бігла за товаришем, піджавши хвоста і притиснувши від жаху вуха до голови, поміж ніг, різноманітних ніг відвідувачів базару, як ховалася за ящиками та під прилавками від людей у формі, як намагалася не потрапити на очі Маленькому Принцові – той не любив митей власної слабкості; і коли він помирав на містку, так жорстоко і так тяжко, їй хотілося підбігти і перекусити товаришеві горло, щоб його муки закінчилися якнайшвидше, але страх скував її волю – вона ніколи не вбивала живих істот.

– Справжня дурня! – Друг художника, добре відомий у місті юрист, розводив руками і нервово ходив по офісу. – Дурня! Більшої нісенітниці я за все своє життя не чув! Як це ти собі уявляєш – скасувати день народження! Та нас у РАГСі засміють до смерті з такою заявою!

– Та дуже просто – скасувати, і квит. Викреслити. Залишити порожній рядок у свідоцтві про народження і паспорті. Написати, де народився і в якому році, навіть можна залишити місяць, а число писати непотрібно, – художник не здавався. На відміну від юриста, він зберігав абсолютний спокій, сидів, розслабившись, в кріслі, закинувши ногу за ногу, і якби хтось спостерігав за цим діалогом збоку, то точно б зробив висновок, що художник вирішив познущатися з законника, вольове обличчя якого скрутив, здавалося, нестерпний зубний біль. Якби з таким питанням до нього звернулася інша людина, він просто б виставив її за двері, навіть не починаючи розмови, а при намаганні продовжити дискусію викликав би швидку з божевільні. Але художник був його другом, і не просто другом, а важливим чинником у його захопленні – юрист давно колекціонував живопис, тож мав через художника прямий вихід на багатьох знаменитостей, і не доводилося переплачувати галереям і посередникам. А щоб зберігати та цінувати таку дружбу, достатньо знати, що творчі люди інколи бувають диваками, живуть, не озираючись на правила, і коли ти хочеш входити до їхнього кола, то мусиш не те щоб терпіти, але враховувати такі забаганки і диву їхньої поведінки. Але ж усьому є край!

– Неможливо – у тебе є день народження, розумієш? Є! Він зареєстрований та записаний у сотнях документів, пов’язаних із твоїми майновими правами, у тому числі на нерухомість, тож…

– Ти хочеш сказати, що коли я не матиму дня народження, то в мене відберуть майстерню або машину?

– Я б так питання не ставив, – юрист нервово спітнілою долонею по черзі поправив фірмову зачіску і краватку, – а краще б випив твого прекрасного коньячку. Я про таку практику нічого не чув, та й взагалі я нічого подібного не чув. Давай зайдемо з іншого боку. Можна, я тебе запитаю: навіщо тобі це потрібно?

Художник на секунду замислився.

– Це не стільки мені потрібно, скільки іншим людям. Всім нам. Депафосизація і депихатість національної свідомості. А що, – художник акуратно наливав, – хіба у всіх-всіх людей є день народження?

– У кого немає, тобто, якщо ніхто не знає, коли народився малюк, наприклад, якого підкинули до дитячого будинку, то день народження призначають випадково, як і ім’я. Як правило, записують тим днем, коли знайшли дитину, така практика існує. Але ж не з дорослою людиною! І в РАГСі нам точно не допоможуть, дякую, я п’ятдесят – і все, ще працюватиме сьогодні; у них функції – реєструвати, а не скасовувати. Розумієш?

– Логічно, – погодився художник. – А хто може скасувати?

– Прокуратура теоретично може подати протест, але, швидше за все, лише суд.

– Значить, потрібно звернутись до суду.

– Я – пас, – юрист посміхнувся, наче хворому, – мене ж із колегії адвокатів виключать раніше, ніж я до суду дійду! Та й шансів – нуль цілих хрін десятих. В юриспруденції немає таких термінів та понять, як депафосизація національної свідомості, тобто, це не привід для позову, та й мені самому, якщо чесно, мало що зрозуміло в твоїх намірах: ну, яким чином скасування твого дня народження може допомогти нації?

– То й не потрібно поки що розуміти, це питання філософське й одночасно високої громадсько-політичної важливості, на рівні державотворення, тож потім якось детальніше розповім, сам ще достеменно не розібрався. А якщо хабара дати?

– Хабара?! – До цього моменту юристу і в голову не приходив найпростіший метод, яким він ефективно користався досі в судах. – Який же ідіот заплатить гроші за таку дурню? – вирвалося запитання, якому б краще було залишатися в неволі мовчання і не