Українська література » Сучасна проза » Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

Читаємо онлайн Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій
більш страшного важкого подиху небезпеки, тоді ще Білка (вона пам’ятала себе як Білку) не мала вибору, окрім місця, де вона, після довгого бігу, стрімголов сховалася тієї ночі. Спочатку на кладовищі їй сподобалося – майже завжди тихо і спокійно, обмаль людей, а значить, якщо подивитись через жорсткі спалахи нічного підпалу – і обмаль небезпеки, щоправда, звуки, які лунали від короткочасних натовпів, що інколи похмуро з’являлися стежками поміж дерев, тремтіли тривогою, але, зрештою, до цього швидко звикаєш. Поміж натовпом і сумною музикою на кладовищі мерехтіло своє життя, в якому брали участь зовсім різні зовні і за запахом люди: неохайні, від яких паскудно пахло, але, попри все, вони завжди ділилися їжею; охайні, але завжди з запахом алкоголю – співробітники комунального підприємства «Центральне міське кладовище»: сторожі, копачі могил, водії і, звісно ж, сам Сергій Кіндратович, бос всіх мертвяків або топ-менеджер ЦМК; випадкові перехожі й постійні перехожі, що жили поруч і регулярно підгодовували собак; і, звичайно ж, самі собаки, які тут ніколи не збивалися в зграю, наче солідаризуючись у самотності з тими, хто законно перебував на цій території глибше під землею.

Білка знайшла притулок в невеликому сирому склепі кінця дев’ятнадцятого століття з масивними стінами; закінчувалося літо, тож тут можна сховатися і від сонця, і від дощу, просто шикарне місце, аби сюди ще трохи ковбаси або просто дати знати Олі, хазяйці, де вона, щоб та прийшла і забрала її, то життя б і зовсім перестало турбувати Білку, тобто можна було б жити і не турбуватися. На процедуру похорон Білка майже не звертала уваги, проте, виходячи з усього баченого і почутого, з напруги моменту і гримас на писках, вона здогадувалася, що після кладовища люди підуть їсти і пити – у них завжди так, і слина текла і капала на траву, вона лежала в кущах і важко дихала, неймовірно хотілося їсти і пити одночасно. Білка схудла, ребра стирчали, а рожева шкіра, здавалося, просвічувалася настільки, що можна розгледіти, як б’ється серце. Літом та теплою осінню тут ще якось можна існувати, а от коли прийшли холоди, Білка дізналась, що таке собаче життя насправді. Відтоді почала ходити до божевільні, де хоча б трохи, але завжди щось давали, і до церкви, біля якої не давали ніколи нічого, але вона однак туди ходила в якійсь безнадійній надії, зовсім, як людина.


Сірим похмурим днем, який слідував за сірим похмурим днем народження його колишньої дружини, художник остаточно прийшов до висновку: виною всіх поразок людства є марнославство і закінчений індивідуалізм. І щоб перебороти цю тенденцію, потрібно негайно викорчувати негідні риси характеру. Але як? Як змусити, примусити, вимусити, вимісити з людства, починаючи зі співвітчизників, з цього крихкого і розсипчастого тіста, як виліпити і випекти пишний колективний пиріг? Що мусимо ми такого неймовірного зробити в часи, коли навпаки, завдяки технологіям і загальному прискоренню життя розсипається на крихти, всі закриваються в своїх персональних раковинах: квартирах, будинках, навушниках, плеєрах, комп’ютерах, айпадах, айфонах і т. п.; всі, хіба що за винятком пенсіонерів та Свідків Ієгови? Стати Свідками Ієгови, бо до пенсії ще далеко, та й чи дожити взагалі?

Звісно, на індивідуалізм страждає весь цивілізований світ, але ж цивілізований світ вже майже все має, в тому числі, і чималий запас матеріальної міцності, тоді як тут потрібно будувати (бо поваляли багато чого гарного, нерозумні) чи не з самого фундаменту. Порівняння з будинком художник взагалі дуже любив використовувати: «Тут є лише фундамент і старі стіни, – запевняв він, – і більше нічого, і ці старі стіни весь час залатують, тулять в дірки різний непотріб, але однак і вікон немає, і дах страшенно дірявий, і вітер дме, і холодно, і протяг, а всі теплі куточки, хоча й вонючі, але теплі, – зайняті на роки, на покоління наперед, тож притулитися ніде, а всі намагання створити нові стіни, вставити вікна тощо натикаються на неймовірний спротив. І так може тривати все життя – копирсання, боротьба з ідіотами, завоювання життєвого комфорту, долаючи неймовірний спротив та ганебну нещирість, що автоматично перетворює все навколо на суцільний дискомфорт. Але ж навкруг є й інше життя, інші будинки, вони давно і міцно побудовані – у них перевірений століттями фундамент, щільні дерев’яні рами, надійні ролети, широкі зручні східці, є пандуси і перила, красиві важкі двері з міцними замками – проте їх напрочуд легко можна відкрити, якщо не смикати, а знати, в який бік пхати (та там і наліпка на них відповідна є насправді), тепла підлога і дах, що не протікає; але головне, в цих будинках впорядковане життя, і сміття не валяється деінде, а сортується, чемні мешканці і зрозумілі правила поведінки; і хоча там теж давно все зайнято, але можна притулитися десь на килимку в коридорчику для початку, бо навіть там почуваєшся людиною значно більше, ніж у власному дірявому будинку десь у залі на пропаленому сигаретами дивані (та й той, якщо зловиш ґав, прямо з-під тебе заберуть або вкрадуть); а там потім можна перейти трохи далі, до гаража чи кухні, або до інших кімнат, якщо пощастить, але такі шанси є. І нікого не потрібно обманювати, не потрібно шельмувати, боротися з якимись безглуздими правилами та людьми за право жити нормально, звичайно собі жити; і не потрібно дискутувати про очевидно корисні проекти і сувати хабарі, переконувати закладати відповідну, правильну кількість цементу в цеглу – цей будинок вже є, він збудований за всіма правилами, він комфортний і красивий, хоча й чужий. Такий от у них (молодих) вибір зараз».

Але його ніхто не слухав. Всі були страшенно зайняті облаштуванням своїх справ, іншими словами, бігали-шукали собі місце на пропаленому цигарками дивані і раділи за дітей, що вже встигли виїхати за кордон і оселитися в красивих будинках на килимках. «Людина – те, що має бути подолане», – це вже сказав Ніцше, а Фрідріха художник поважав. Треба зректися себе, свого его, – до такого висновку зрештою прийшов він у думах про долю Вітчизни, – втекти від власної особистості, розчинитися, як у кислоті. Тільки так – от парадокс! – можна стати кимось, стати величиною, збудувати нацією – і в цій тезі та дії він бачив можливість нової якості, нової, сучасної країни.

Білка про індивідуалізм

Відгуки про книгу Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: