Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій
Тому вона дуже здивувалася, почувши діалог художника по телефону. «А я тобі кажу, що не можна в жодному разі порівнювати тварин і людей у цьому аспекті! У людей – товариство, колектив, дружба, кінець кінцем, а в собак – зграя, яка гризеться поміж собою! Так, у нас також є такі… е-е-е… явища, як натовп, і часто натовп перетворюється в зграю, наразі, інстинкти, поштовхи інколи зовсім схожі, як і наслідки, проте чи є відчуття товариства, дружби у псів поміж собою? Спеціалісти кажуть, що є?! Ну, не знаю, неважливо, насправді. Важливо, що ми – не зграя, ми – бродячі пси-одинаки, приречені на вимирання, бо рано чи пізно ті пси, що об’єдналися в зграю, або змусять нас до них приєднатися, або виштовхають на голодний маргінес. З ким об’єднуватися, кажеш? Обов’язково і в першу чергу – поміж собою; заховати, придушити, розмити псевдоіндивідуалізм, що приводить не до процвітання, а до деградації, дезінтеграції – ну, не вміємо ми незалежно проживати самостійно своє життя і бути позитивними і конструктивними, аж ніяк, розумієш, Миколо?! Розмити, відмовитись! Я покажу вам, як! Я продемонструю – відмовлюся від свого дня народження; у мене – знайте! – віднині немає свого персонального свята, тільки День незалежності. Так, звичайно, ще є Різдво і Пасха, перепрошую наразі. Тож прошу всіх – завтра не приходьте, дарма подарунків накупили, поспішили, так і передай усім!»
Однак наступним вечором, як художник цілий день не відбивався, в майстерню запхалась гучномовна і виразна купа чоловіків з цигарками і люльками в зубах, із сивими бородами, в беретах і картатих сорочках. Вони ставили свої парасольки в кутку на веранді і, не знімаючи взуття, проходили всередину – і перше, що їх дивувало, – білий собака, зображений різною технікою у різноманітних ракурсах, в основному, графікою (тут в кольорах особливого вибору не було, можливо, в цьому і полягає велика мудрість графіки, чорно-білого фото і кіно – у чіткій і ясній визначеності, природності сприйняття зором). Друзі художника кивали головами і якось дивно на нього поглядали, а ще дивніше – на Бемоль, кроками міряючи велику кімнату, заставлену і завішену вже готовими собаками і ескізами, тобто собаками майбутніми. Крім схожих беретів, половина друзів художника була вдягнута в джинси, інша половина – в трохи закороткі штани, начебто якийсь спеціальний мистецький стиль. Коли накрили стіл – себто як накрили: наставили пляшок, нарізали бутербродів, накидали консервів, – всі вони раптом закричали, зацокали склянками і стали жадібно пити та їсти і в один голос хвалити Бемоль – тепер вона відкликалася на Бемоль, після Білки, Білла і Білявки (так кликали на базарі).
– Що за дивне музичне ім’я? – пожартував хтось із сивобородих чоловіків. – Назвав би краще Пензликом або Гуашшю, ти ж художник.
Бемоль злякалася, що хазяїн зараз почне розповідати справжню історію виникнення її нового імені – через кинуту в неї ганчірку, не хотілося, щоб усі знали про таке приниження, проте той виявився справжнім джентльменом і запитав, чи правда, що онука співрозмовника звуть Лоренцо, а по батькові він Іванович, на чому тема імен одразу якось вичерпалась. Поки говорили перші тости і пили не перші склянки, якось непомітно серед гостей з’явилися жінки і ще зовсім молоді дівчата, яких називали точно так само, як художник називав Бемоль, – моделі.
– Я прошу хвилиночку уваги, – сказав тепер іменинник. – Хочу вам повідомити одну гарну новину.
Гості не поспішаючи повертали до господаря майстерні голови, наливали чарки і договорювали останні фрази. Сигаретний дим заполонив кімнату, і запах смаженого м’яса, що неймовірно дратував Бемоль – вона терпіти не могла смажене м’ясо; всякий раз ішла на його запах, жадібно ковтала слину і перший шматок, але випльовувала не прожувавши – їй здавалося, це були шматочки Боні і його братиків, що згоріли, облиті бензином, тієї ночі разом зі своєю матір’ю, старою хворою сукою на ім’я Нора.
– Отже, друзі й ті, хто до них приєднався! – голосно мовив художник, тримаючи в витягнутій вперед і трохи піднятій догори правій руці, наче командир шаблю, склянку. – Поспішаю вам повідомити, що сьогодні – мій останній день народження!
Мить гості стояли мовчки, наче завмерли, граючи в дитячу гру, здійнявши в подиві дугами брови, дехто, поки художник говорив, смішно рухали вухами і смикали кінчиками носів, наче не знаючи, як правильно реагувати, а потім раптом разом ображено заговорили, загули: «Ну, про що ти таке кажеш, старий! Сіріусу більше не наливати…», – але це був лише підготовчий залп. Дочекавшись, поки зійде перша хвиля обурення за смуток, який він вніс у товариство, художник продовжив:
– Ні, ви неправильно мене зрозуміли – я зовсім не збираюся помирати в найближчі років сто! – При цих словах всі зареготали, зааплодували і простягнули келихи в бік іменинника, але