Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

Останні десять хвилин на кладовищі Чолобитченко провів, розглядаючи дві скульптури: ангела, що тримав на руках маленьку дівчинку, і розп’яття Ісуса Христа, коло ніг якого стояв бородатий чоловік і напівлежала молода жінка. Жінку Іван Миколайович ідентифікував одразу – Марія Магдалина, а от бороданя не запам’ятав, як звати, хоча й читав про нього зовсім нещодавно, здається, хтось з апостолів. Бородань, схиливши голову, притискав праву руку до грудей, а ліва мала б бути піднята догори, але внаслідок чи то роботи часу, чи то агресивності вандалів була відсутня, стирчало лише передпліччя гострою біло-мармуровою кісткою, яка, здавалася, колола прямо в око. Ісус, худу, але міцну фігуру якого італійський скульптор Круазі зобразив на диво реалістично, висів, прибитий до хреста, заплющивши очі. Композиція справляла дуже сильне враження, але Іван Миколайович прикипів поглядом до ангела і дівчинки, пронизливої повітряної композиції: на фоні блакитного-блакитного неба і голих дерев ангел тримав маля на руках, ніс, напевне ж, до раю, куди ж іще, а дівчинка довірливо схилила голову йому на груди. Лівої руки вона, як і бородань, не мала – була відбита по лікоть, і саме ця деталь, це каліцтво, додане часом, робило композицію неймовірно живою, начебто це і не скульптура зовсім, а скам’яніла дитина. За легендою, цей видатний надгробок встановив Харитон Павленко, один з отців міста, в пам’ять про свою шестирічну доньку, що випадково втопилася у фонтані.

«Так значно легше, – подумав Чолобитчено. – Коли дивишся на смерть крізь роки, крізь багато років, то стає не так страшно і набагато легше – всі народжувалися і всі помирали. Але як же шкода дівчинку…».

Мер завмер біля відкритого вікна кабінету і нервово пускав струмінь диму в зомліле від сонця повітря. З тихим шаленством його пальці кольору крейди стискали мобільний телефон – не відриваючи очей, він спостерігав, як величезну площу перед муніципалітетом легким алюром перетинає білий пес. Однозначно білий і не менш однозначно бродячий пес. Мер шаленів із кожною секундою, його нижня, й так трохи обвисла губа злегка тремтіла – він виразно уявляв, як зараз до всіх сорока восьми вікон будинку міськвиконкому, що виходять на площу, притулилися спітнілими лобами підлеглі. Він уявляв їхні злорадні посмішки, передбачав їхні жарти, і легкий протяг зневаги з усіх поверхів змусив його здригнутися, наче від холоду. Але насправді мера палило зсередини, наче він захворів на грип, бо хто в місті не знає цю історію про білих цуценят і його день народження?! Її знали всі, і цей білий собака, не виключено, що навіть не просто собака, а сука – сука, сука! – мати всіх тих білих підкинутих цуценят, зараз зухвало демонструвала свою безкарність і його, мера, безсилля. Він контролював у місті все і всіх, наразі, так йому видавалося, але за винятком білих цуценят, яких йому підкидали щорічно, і їхня наявність нівелювала його могутність, множила її на нуль, робила з нього посміховисько.

Звісно, він не вірив у якісь там потойбічні версії, всіх цих чортів і хортів. Він знав напевне (кому, як не йому, це знати!) – на таку підлість здатні лише люди. Але хто, хто міг, хто посмів? Назвати когось конкретно категорично неможливо – нікого за сім років так і не спіймали за руку, жодної зачіпки, жодної тіні підозр, тож будь-яке публічне згадування про цих клятих білих цуценят із його боку виглядало б як перший крок до відставки, і другий – до божевільні. Або навпаки, що несуттєво.

Вперше це сталося незабаром після обрання на посаду. Але про біле цуценя, що скавчало тоді біля входу в мерію, коли він і його команда святкували в кабінеті на третьому поверсі (тоді ще ніхто і подумати не міг про ресторани чи сауни, тоді ще вони вважали себе демократами, цілком щиро вважали, що прийшли, як то смішно кажуть, «працювати на благо міста спільними зусиллями») – так от, про те біле цуценя, що жалібно скавчало під скляними дверима під проливним дощем, згадали тільки через рік. Серед подарунків, що помічники сором’язливо наскладали в приймальній, ввечері, коли святкували вузьким колом, обговорювали зміни, що вдалися, і плани, прекрасні плани на те, як зробити рідне місто кращим, раптом під купою квітів, коробок та пакетів щось заскавчало і заворушилося. Власноруч, відпускаючи жарти, розкидавши стандартні набори святкового непотребу, мер під бурхливі оплески і сміх дістав з-під велетенської м’якої іграшки біле і напрочуд симпатичне цуценя. Тут-то й згадали (здається, секретарка, Інфузорія) минулорічний випадок і вдосталь ще раз посміялися над дивовижним збігом обставин, а мер чомусь згадав про свій перший великий хабар, який отримав нещодавно за незаконний дозвіл на відкриття низки супермаркетів.

Собака через майдан біг красиво, можна навіть сказати, граціозно, витягнувши і трохи схиливши вбік довгу морду і задравши куций хвіст. Здалеку він нагадував пса для полювання якоїсь відомої породи. Не випускаючи з рук тонкої сигарети, мер продовжував нервово тицяти в клавіші мобільного, але гудки виклику примусили чекати, здавалося, вічність. Колись він прийшов до влади на хвилі революцій і всенародного оптимізму – бізнесмен, що вчасно перескочив у громадський сектор, озброївшись правильними лозунгами, цікавими ідеями і зацікавленими в змінах людьми. Переміг – він переміг на виборах сенсаційно, навіть досвідчений червономордий начальник штабу, що пройшов не одну виборчу кампанію, не повірив у переможні цифри, коли стали надходити перші результати з виборчих дільниць, і бурмотів: «Це помилка, це якась помилка…» Але ніякої помилки там не було – він опинився в потрібному місці в потрібний час і сказав потрібні слова, в які повірили люди.

Спочатку мер щиро хотів щось змінити, але, як з’ясувалося, достеменно не знав, що саме. До того ж, згодом він зрозумів, що насправді чинна ситуація подобається йому значно більше, ніж міфічні зміни, які пропонували втілити соратники з громадського сектора. Політичні реалії, точніше, жилка бізнесмена і особисті слабкості на тлі відсутності бажання працювати по-справжньому