Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

призвели до кількох оборудок із комунальним майном та землею, які вступали в пряме протиріччя з діючим кримінальним кодексом, результатом чого стало тісне знайомство міського голови з бандитами, суддями та прокурорами. Мер легко перейняв просту і ефективну життєву філософію своїх нових друзів: люди – це жадібні істоти, варті лише зневаги, вони не крадуть самі лише тому, що в них не вистачає на те клепки; люди – лохи, тому потрібно користуватися своїм правом владаря. Із такими тезами жити і управляти виявилося значно простіше, ніж із складними формулами самоврядування і реформ, ці тези, що пройшли випробування десятиріччями, на диво точно і однозначно розставляли все по кутках, робили світ навколо зрозумілим і раціональним, не залишаючи місця терзанням і пошукам; до того ж, гроші, що потекли до нього спочатку рівчачком, а потім повноцінною рікою, відповідали його поточним життєвим запитам. «Так працює місто, так працює область, так працює країна, і я не здивуюся, якщо так працює весь світ! Так вип’ємо ж за чесність!» – проголошував він тост на своєму третьому дні народжені, що святкували в закритому фешенебельному клубі-ресторані. Зал аплодував стоячи – в той рік вони якраз запровадили кілька прибуткових схем і підкупили перших суддів та прокурорів. Їхня «організована прекрасно група», як розшифровували вони абревіатуру «ОПГ», стрімко піднімалася на вершину місцевого політичного і фінансового олімпу, конкуренти один за одним звільняли свої місця, все складалося якнайкраще. Звідки ж з’явилося оте біле цуценя під столом прямо біля його стільця, він і зараз не міг збагнути. Як могло статися, що тварина, нехай і така маленька, проникла в закритий заклад? Точніше сказати, хто її проніс? Проте, якщо подумати, це було зробити не складно, погодьтеся! Хтось, здається, Ростислав Куций (його «гаманець» і права рука) весело підхопив тваринку і підняв над головою, гості дружно зааплодували, вирішивши, що цуценя – чийсь вдалий подарунок, і тільки мер зустрівся збентеженим поглядом із Інфузорією. Цуценятко тоді, пам’ятається, перелякалося і напісяло на Куцого, прямо на новий костюм із відблиском. Ніхто з гостей не виявив бажання забрати цуценя додому, тож на наступний день воно, як і попереднє, відправилося шукати собі щастя в «Товариство захисту тварин».

– Слухаю вас, Геннадію Івановичу! – нарешті відповів мобільний.

– Петро, а скажи-но мені, – мер майже кричав у слухавку, – скажи-но мені, собако ти скажена, чому це у нас прямо посеред білого дня по центральній площі міста бігають білі суки?! Га?

– Білі суки? – Петро відповідав голосом людини, яка тільки-но прокинулась, хоча на годиннику вже була друга пополудні. – Навіщо?

– От і я тебе питаю: навіщо вона тут біжить?

– Так, Геннадію Івановичу, ви ж самі знаєте нашу ситуацію…

Геннадій Іванович ситуацію з комунальним підприємством «Місто тварин» знав чудово. Петра він призначив директором чотири року тому: шукали – а таких піди пошукай зараз! – надійну людину, все ж таки на знешкодження тварин виділялися з бюджету чималі кошти; нарешті, переманили з опозиційної фракції цього лисого здорованя, пообіцявши значний відсоток із оборудок; досі не підводив, ні.

– Спіймай її!

На четвертий день народження сталося взагалі казна-що. Мер обожнював котів, вдома у нього жили дві кицьки, пухнасті й смугасті; він збирав статуетки, м’які іграшки, зображення котів, постив їх у фейсбуці, тобто був справжнім котоманом. І тому коли він проснувся вдома з важкою головою наступним ранком після затяжного походу по саунах і прямо напроти дивана побачив біле, як дві краплі води схоже на попередніх трьох, цуценя, то злякався не на жарт. Спочатку він подумав, що замість «білочки» до нього, як різновид гарячки, прийшла біла собачка, а потім зрозумів, що біла собачка дійсно прийшла – четверта за рахунком.

– Мамо, – покликав звично він дружину, – мамо! – але дружина, оскаженівши від загулів і запоїв чоловіка, цього разу не витерпіла і подалася до своєї мами, куди зазвичай всі дружини час від часу і йдуть на деякий час, начебто до власного штабу, щоб отримати чергове військове шпигунське завдання.

Він пив тиждень, не показуючи носа з дому. Замовив у приватному порядку, незле заплативши, розслідування СБУ і паралельно приватній охоронній конторі, – безрезультатно. Весь цей час майже безперервно спостерігав за цуценям, наче сподівався, що те заговорить і все розповість само, без катувань і допитів, але цуценя мовчало і тільки й знало, що облого какало на підлогу. Мер власноруч прибирав, годував, гладив, намагався полюбити і вмовити більше не приходити, навіть обіцяв гарно прилаштувати в гаражі мерії, але його кицьки склали бронебійну конкуренцію, і цуценя програло – мер вийшов із запою і знову здав ненависний вже подарунок секретарці, а та знов відправила його в «Товариство захисту тварин».

Наступні вибори мер виграв досить легко, насправді, й заслужено, бо, незважаючи на загалом погано працюючу систему міського господарства, вдалося впровадити багато цікавих ідей. Серед вже колишніх соратників ще залишилися наївні люди, які вірили, що Гена зможе переламати ситуацію, звільнитися від схем і відкатів, а хто не вірив – для тих він мав гроші. З усіляким баловством «на благо громади» вони швидко покінчили одразу ж після перемоги, і всі сили кинули на створення іншої, значно більш ефективної системи – відмивання коштів через комунальні підприємства, перш за все зосередившись на послугах житлово-комунального господарства. Тепер вони могли собі дозволити купити майже всіх, вони буквально купалися в грошах: скуповували нерухомість в Європі, відкривали офшори; життя видавалося мерові прекрасним, але лише до чергового дня народження, який вирішили святкувати цього разу в Криму. Ну, які тут можуть трапитися білі цуценята?! Проте поміж сніданком, коктейлем «викрутка» і обідом щось-таки трапилося – і воно з’явилося прямо в номері, куди він заскочив буквально на хвилинку: біле, з червоним бантиком на шиї і дзвіночком, сиділо на ліжку і тихесенько скавчало, таке самотнє. Він не стримався, кинув від розпачу та гніву в тварину телефоном, але не влучив, лише розгепав дорогий апарат о стіну; побіг сваритися на рецепшен, проте, коли метрдотель зайшов до номера, цуценятко кудись зникло. Метрдотель разом із покоївкою сумлінно пошукали для порядку хвилин п’ять, вдаючи, що чи не кожного дня