Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура
Вже в наші дні історики відшукали в архівах рапорт російської жандармерії про результати масової облави на контрабандистів, проведеної в Бердичеві ще в 1867-му році. Так от - під житловими будинками було виявлено 130 підземних ходів і 78 просторих схронів, у яких, зокрема, переховували… цілі табуни коней. Отже, по-перше, привіт Одесі з її катакомбами. А по-друге, чи не дістав свого часу згаданий дідок у спадок від діда-контрабандиста сімейний схрон з підземним ходом? Природний розум - то велика сила!
* * *
Розмова у поїзді “Вінниця-Вінниця через Жмеринку”. Ходив такий - аж до кінця ХХ століття.
- Перепрошую, ви часом не єврей?
- Часом єврей.
- А ви часом не з Бердичева?
- Ні, не з Бердичева!
- О, то ми з вами земляки.
- Як це?
- Бо я теж не з Бердичева.
До Першої Світової війни станція Жмеринка мала особливий статус. Бо саме тут «царські» поїзди по дорозі на Південь і, повертаючись із Півдня, зупинялися для заміни локомотива і, відповідно, поїзної бригади. Власне, це робили не тільки на літерних поїздах, а на переважній більшості тих, котрі минали Жмеринку. Звідси добре відомий старий жарт про єврейського комівояжера, котрий, зачувши від кондуктора: «Стоїмо, бо міняємо паровоз», негайно поцікавився: а на що, власне, міняють? Дізнавшись, що на такий же самий паровоз, здивовано вигукнув: а де ж вигода?
Так от вам іще анекдот про поїзди і станцію Жмеринка.
В купе першого класу здибаються священик з Одеси та жмеринський рабин. Познайомилися, побалакали… потім замовили випити-закусити і тут-таки в купе добряче обмили знайомство. Потім полягали спати, причому рабин суворо попередив кондуктора, аби той не забув його збудити бодай за кільканадцять хвилин до прибуття в Жмеринку.
Чи то багато народу виходило на цій станції, чи навпаки, сідало, але кондуктор про вимогу рабина забув. І згадав, коли вже дали перший з трьох дзвінків до відправлення. Оттоді він і кинувся в купе, розштовхувати ребе.
Пора була літня, тому обидва пасажири спали без верхнього одягу. Рабин в шаленому поспіху натяг на себе… попівську рясу з хрестом, вхопив у руки саквояж і випав на перон, коли поїзд уже рушав.
А треба сказати, що жмеринський вокзал, як «царський» відрізнявся від інших вокзалів тим, що у ньому обабіч входу з перону була пара дзеркал на повний зріст, аби його величність, приміром, картуза поправили, а цариця - капелюшок.
І от наш ребе глянув у дзеркало - і остовпів. Він у рясі, та ще й при хресті! Дивився-дивися, а потім ляснув себе по лобі і загорлав:
- Поц! Кого він розбудив!
* * *
Провідник пасажирського поїзду заходить до купе, де сидить єврейська родина з дітьми.
- Ваші квитки, будь ласка.
- Ми їх загубили.
- Тоді, боюсь, у вас будуть проблеми.
- Ні, ви тільки послухайте його! Ми загубили квитки, на вокзалі у нас вкрали всі речі, Ізя відстав від поїзду, Ривочка обробилася по далі нікуди. На додачу щойно з’ясувалося, що ми взагалі їдемо не в той бік, а він нам каже, що проблеми у нас тільки БУДУТЬ!
* * *
І на закінчення теми ще пара діалогів у купе. Треба зазначити, що всі зустрічі рабинів з православними священиками, згідно єврейських оповісток завершувалися могутньою колежанською випивкою. А от кляті католицькі ксьондзи весь час намагалися бідних рабинів ушпигнути. Відтак:
- Скажіть-но мені, пане рабин, коли ви нарешті покуштуєте свинини?
- На весіллі у пана ксьондза. І Бог мені свідок.
Поговорили…
* * *
Та ж сама ситуація, та ж сама декорація - рабин і ксьондз у поїзді.
- Шкода мені вас, ребе, бо немає у вас перспективи.
- Це як?
- Ну от висвятили вас на рабина - рабином і помрете. А я, приміром, цілком можу стати єпископом.
- А далі?
- А потім архієпископом і навіть кардиналом.
- А далі?
- Ну, якщо пощастить і Божа ласка на те, то можуть мене обрати Папою Римським.
- То добре. А далі?
- Ну, ребе, скажете! Далі - тільки Бог! Хіба може звичайна людина стати Богом!
- А одному маленькому єврейському хлопчику це вдалося…
Розділ п’ятий
Єврейське щастя
«Талмуд твердить, що Бог створив жінку з Адамового ребра. Він не створив її з голови, аби вона не думала про себе забагато. Він не створив її з очей, аби вона не була занадто допитлива. Він не взяв для цього вуха, аби жінка не пліткувала. І не чіпав Адамового носа, аби Єва не стромлялася скрізь, де її не просять. Тоді скажіть мені на милість, хто навчив жінок усім цим дурницям?»
Зойк жонатого єврея, почутий Г. Сафріним
Єврейське щастя - це родина, яку треба забезпечувати, годувати так, щоби на столі був не лише хліб чи маца, а й гефілте фіш. Це діти, яких треба сплодити, поставити на ноги, сина женити, дочку вдало заміж прилаштувати, внуків дочекатися… Ото і є сенс нормального єврейського буття. А як іще на додачу дітям та онукам щось у спадок залишиться - то взагалі можна спокійно помирати.
