Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура

Помер заможній київський єврей-фабрикант. Нотаріус зачитує родичам заповіт:

- Моїй коханій доньці Риві заповідаю фабрику, будинок на Деміївці і двісті тисяч рублів у банку. Моїй єдиній онуці Фірочці заповідаю дачу на Караваївці і сто тисяч рублів у банку. Мій зять Шмуль дуже просив, згадати в заповіті і про нього. Згадую. Шмулику, привіт!

Коли в 60-х роках минулого століття в СРСР злетіли з посад один за одним кілька шефів КДБ, як завжди, без пояснень для загалу, народ придумав свою анекдотичну версію, мовляв, і Сєров, і Шелепін, і Семичастний позбулися роботи, а дехто й голови за те, що не виконали найважливішого партійного завдання: дізнатися, хто ж, врешті решт, складає анекдоти.

Сміх сміхом, але ми, автори цього дослідження, здається, знаємо відповідь. І навіть можемо підтвердити її конкретним прикладом.

У нас на підвіконні буйно розрослася тропічна красуня дифенбахія. Ми дали їй ім’я Юля Францівна. І ось чому. Жила і працювала у маленькому українсько-польсько-єврейському містечку на Поділлі вчителька дуже середньої типово радянської школи Юля Францівна Дифенбах, хай земля їй буде пухом.

Юля Францівна з’явилась у нашому містечку невдовзі після війни. Її привіз із Польщі “по дембелю” місцевий красень, колишній автомеханік МТС. Як вони змогли порозумітися, коли він не знав ані польської, ані їдиш, а вона ні російської, ні української - так і залишилося питанням без відповіді. Мабуть любов слів не потребувала. На жаль ніколи і нікому не розказувала колишня польська єврейка, яким чудом їй вдалося вціліти протягом шести років німецької окупації.

Але життя є життя, українську мову Юля Францівна освоїла дуже швидко, а от з роботою виявилося складніше. По-перше, була вона вутла і хвороблива, тож до колгоспної праці непридатна. З іншого боку - в ті повоєнні роки на таких, як вона, нехай колишніх, але іноземців влада дивилася, м’яко кажучи, косо. Тож чоловік Юлі Францівни звернувся до свого однокласника, а на той час завідуючого райвно, з проханням прилаштувати жінку хоча би прибиральницею.

Головний районний освітянин зітхнув і сказав:

- Ставки на прибиральниць у мене всі зайняті. А от вчителями німецької мови нема кого ставити. Слухай, а твоя жінка часом німецької мови не знає?

Подружжя дуетом запевнило, що знає, знає, знає…

Завідуючий райвно видав відповідний наказ і Юля Францівна заходилася до роботи.

Сьогодні вже важко пригадати, скільки часу пройшло, перш ніж до школи приїхала фахова комісія з області для планової перевірки. Кажуть, щонайменше два чи навіть три роки. Але таки приїхала.

Зайшли на урок до Юлі Францівни… послухали, а коли второпали, що саме вони чують, повиповзали в коридор і там від реготалися досхочу. Виявляється, замість німецької товаришка Дифенбах викладала діткам… їдиш! Ну не знала вона насправді німецької! Але ж їсти щось треба.

Історія закінчилася благополучно для всіх її учасників. Юля Францівна перекваліфікувалася на викладання англійської і навіть закінчила заочно відповідний факультет педінституту. Працювала в школі до останнього подиху.

Подейкують, що один із її учнів зробив блискучу кар’єру в радянській розвідці, працюючи в Лондоні за “легендою”, що він стовідсотковий англійський єврей.

А історію про те, як учитель (версія - вчителька) замість німецької викладав діткам єврейську, прокотилася неозорими просторами всього Радянського Союзу. Востаннє автори чули її років п’ять тому із посиланнями, що все це діялося на Камчатці. Але ми можемо засвідчити пріоритет Юлі Францівни Дифенбах, бо згаданий у розповіді завідуючий райвно був батьком одного з авторів цього дослідження.

Тож анекдоти придумує саме життя, а оповідачі їх лише редагують.

Ця класична оповістка дожила до наших днів, на жаль, настільки спотвореною, що втратила свій первісний гумор. Тому вважаємо за потрібне запропонувати читачам оригінал.

До рабина приходить стара самотня єврейка.

- Ой, ребе, мені треба поїхати в Єгупець (Київ - авт.)

- Так їдьте.

- Ребе, але я за своє життя зібрала трошки грошей. Сто рублів. То мені їх із собою брати, чи як?

- Так беріть.

- А раптом украдуть у поїзді?

- Ну, так НЕ беріть. Залиште вдома.

- Дім теж можуть обікрасти.

- Покладіть у банк.

- А раптом банк збанкрутує?

- Залиште сусідам.

- Чи ви не знаєте моїх сусідів, ребе. Вкрадуть моїх гроші, а потім присягатимуться, що я їм нічого не давала.

- Віддайте при свідках.

- Ой, так вони і свідків куплять.

- Візьміть із собою.

- Вкрадуть у поїзді…

Ребе і відвідувачка ще кілька разів проганяють усі можливі варіанти. Нарешті втомлений пастир каже:

- О, до мене порядні люди йдуть. Містечковий кравець із дружиною. Знаєте що, шановна, посидьте поки що біля воріт на лавочці, а потім знову порадимося.

Заходить поважана пара.

- Ребе, ми дочку заміж видаємо.

- Хороше діло. І що?

- То як ви скажете - в першу шлюбну ніч їй у сорочечці лягати, чи без сорочечки?

- Про що мова - звичайно, без сорочечки.

- Ой, ребе, ну це ж не дуже пристойно.

- Тоді в сорочечці.

- Так це не дуже приємно. Самі знаєте.

- Тоді без сорочечки…

- А що сваха про нас скаже, як ми дочку виховали?

- Тоді в сорочечці…

- Але ж, ребе, ніч тому і перша, що на все життя пам’ять. А яка вона буде, коли в сорочечці не так приємно, як без сорочечки?

Варіації на тему «в сорочечці-без сорочечки» прокручуються ще кілька разів і нарешті терпець у рабина вривається: