Короп по-чорнобильськи - Наталія Михайлівна Лапікура

Суддя розпочинає допит свідка:

- Прізвище та ім’я?

- Брохес Янкель.

- Вік?

- Сорок років. А почуваюсь - як на сто двадцять.

- Де народилися?

- Та тутечки. Третя вулиця за вокзалом.

- Професія?

- Фактор.

- А конкретно? Що ви робите?

- Кручусь помаленьку.

- Попрошу не жартувати в суді. Я вас питаю: чим ви заробляєте на хліб?

- Я ж сказав: кручусь.

- Останній раз попереджаю: кидайте свої жартики.

- Які жартики, високий суд? Мене спитали, з чого я живу, чим заробляю, то я й кажу: кручусь.

- І з цього вашого крутіння живете?

- Аякже!

Тоді суддя, який так і не зрозумів, про що йдеться, починає уточнювати:

- Свідок, поясніть, от якби я крутився так, як ви, то я б собі на життя заробив?

Свідок відповідає миттю:

- Ви б не заробили нічого! Але якби я крутився коло пана судді, то і я би жив, і вашій честі дещо б перепало.

До малесенької крамнички на околиці Василькова залітає пристав і кричить із порогу:

- Розенштейн! Ти чого податки не платиш? До суду на тебе подали!

- Ой, пане пристав, - заламує руки Розенштейн, - щоб ви знали, так я тримаю крамничку для забудьків.

- А це як?

- А це як хтось їде із Василькова і щось забуде купити, то купує у мене. А потім забуває віддати гроші.

- Та ви ж на додачу ще й забули викупити патент!

- Патент? Пане пристав, про що йдеться? Подивіться, у мене в крамниці, крім голих полиць, нічого немає!

- То чого ж ви тут сидите?

- А з чого я маю жити?

За царських часів євреям-ремісникам дозоляли пристави. За радянських - фінінспектори дихнути не давали. Та ото ж: помирає старий бердичівський закрійник. Покликав дружину і каже:

- Саро, виконай моє останнє прохання. Організуй так, щоб коли я помру, мене спалили в крематорії, попіл поклади до коробки, напиши на ній: “Отепер ви маєте з мене все!” - і віддай фінінспектору.

Бердичівський єврей, що має зиск із обміну валют, радиться з приятелем:

- Ти знаєш, маю думку купити німецькі марки.

Розмова точиться у розпал Першої Світової війни, тому приятель відповідає:

- Не раджу. Німці програють, не сьогодні-завтра курс марки впаде.

Міняло не послухав, купив і прогорів. За якийсь час знову приходить радитися:

- У мене таке враження, що пора купувати російські рублі.

- Йолопе, які рублі! В Петрограді царя скинули. Не сьогодні-завтра твоїми рублями підтиратися будуть.

Недовірливий спекулянт купує рублі і втрачає на цьому все. Але знову йде радитися:

- Слухай, ну скажи, нарешті, що я маю робити?

- Поцілуй мене в пуп!

- А чому в пуп?

- Та тому, що ти все одно навпаки зробиш.

Київський комерсант Ізя Розенблюм, котрий називав себе “галантерейним королем”, збанкрутів. Судові виконавці описали і винесли з магазину і кабінету всі товари та меблі. Ось-ось мають прийти зі станції аби забрати телефон. Раптом дзвінок:

- Це відділення банку Ротшильда?

- Ні.

- То я помилився?

- Ой, ще й як помилилися!

Мандрівні комівояжери в усі віки вважались особливою породою двоногих, що має з людиною суто зовнішню схожість. Це швидше бульдоги в людській подобі, бо як вчепляться, то не одірвеш.

До хазяїна бакалійної лавки з’являється мандрівний агент і пропонує купити бочку червоного вина.

- Дякую, - відповідає хазяїн, - але я й свого червоного не маю куди діти.

- А у мене знижка!

- Не треба! Навіть зі знижкою.

- Слухайте, зараз я вам наллю на пробу - і ви таки точно візьмете.

- Ще одне слово - і я вас скину зі сходів!

Оскільки набридливий агент не прислухався до застереження, то за мить політ таки відбувся. Невдаха полежав трохи, встав, обтрусився, знову зайшов до бакалії і сказав:

- Щодо червоного вина, то ми це питання закрили. А як стосовно бочки білого?…

Ще одна оповість із життя київського заводчика Бродського. Одного дня він викликає до кабінету молодого, але здібного працівника і наказує:

- Маю пакет акцій однієї фірми. Сьогодні там загальні збори акціонерів. Сходіть замість мене. Початок о 12-й. Думаю, десь о 14-й ви зможете мені доповісти, як там ситуація.

Вже о 12.20 на стіл перед Бродським лягає телеграма-блискавка з наступним текстом: “Негайно продавайте всі до одної!”. Ще за дві години посланець, не поспішаючи, повертається на роботу, де на нього вже чекає нетерплячий патрон:

- Юначе, я підвищую вас у посаді і збільшую зарплату. Бо ви врятували мене від чималих втрат. Але поясніть, як ви дізналися про банкрутство цієї фірми за півтори години до того, як про це довідалися на біржі?

- Елементарно! Голова ради директорів розпочав свою промову зі слів: “На жаль, пані і панове…” Далі я вже не слухав, бо рвонув на телеграф.