Біле Ікло - Джек Лондон
Уночі, коли все стихло, Біле Ікло згадав про матір, і йому стало сумно. Але він занадто голосно вилив свої почуття, збудивши Сірого Бобра, – і той побив його. Відтак малий сумував у присутності людей тихенько. Однак іноді, відійшовши до узлісся, він давав волю своєму горю й заходився скиглити на весь голос.
У цей період він міг легко спокуситися спогадами про печеру й річку та втекти в пустелю. Але пам’ять про матір стримувала його. Так само, як поверталися з полювання боги, так одного чудового дня могла повернутися й вона. І вовченя залишалося в неволі й чекало.
Проте неволя його була не така вже й безрадісна. Чимало цікавило його. Щодня траплялося що-небудь нове. Не було кінця примхам богів, а цікавість у ньому не згасала. Він потроху навчився ладнати із Сірим Бобром. Покора, сувора й неухильна, – от чого вимагали від нього; у такий спосіб він уникав побоїв і вів досить стерпне життя.
Іноді Сірий Бобер навіть сам кидав йому шматок м’яса й не дозволяв іншим собакам відбирати його у вовченяти. І така подачка була особливо безцінна. Вона чомусь здавалася Білому Іклові дорожчою за цілий десяток кавалків м’яса, отриманих від індіанських жінок. Сірий Бобер ніколи не дивився на нього й не пестив.
Важко сказати, що, власне, впливало на Білого Ікла, чи вага руки Сірого Бобра, чи його справедливість, чи сила, – а можливо, усе вкупі, – але безсумнівно тільки, що між ним і його суворим хазяїном зав’язалася дивна дружба.
Підступництво, незрозумілі покарання, ціпки, каміння й побої – усе це була неволя, і вона дедалі сильніше сковувала Білого Ікла. Притаманні його породі риси, що змушують вовків із давніх-давен підходити до багаття людини, потроху прокидалися в ньому, і табірне життя, повне страждань і прикрощів, таки починало вабити його. Утім, Біле Ікло не усвідомлював цього. Він відчував тільки тугу за Кичею, надію на її повернення й гострий голод за колишньою, втраченою свободою.
Розділ ІІІ
Знедолений
Лип-Лип так сильно отруював життя Білому Іклу, що той зробився лютішим і зліснішим, аніж судилося йому самою природою. Лють була закладена в ньому від народження, але вона розвилася в нього надміру. Навіть серед людей він зажив слави надзвичайно злої тварини. Хоч би де зчинилася бійка чи колотнеча, гамір або крик через викрадене м’ясо, можна було впевнено сказати, що тут без Білого Ікла не обійшлося. Люди не намагалися втямити причини його поведінки. Вони бачили тільки наслідки, а ті були погані. Біле Ікло був злодій і проноза, баламут і забіяка; озлоблені жінки лаяли його, називали вовком і пророкували йому лихий кінець, а він тим часом, анітрошки не бентежачись, дивився на них, завжди готовий ухилитися від кинутого в нього каменя.
Він відчував себе знедоленим серед цього велелюдного табору. Всі молоді собаки наслідували Лип-Липа. Між ними й Білим Іклом існувала якась розбіжність. Можливо, вони зачули його дику природу й інстинктивно відчували до нього ворожнечу, яку свійський пес завжди відчуває до вовка. Хай там що, але, приєднавшись до Лип-Липа, вони переслідували його й, раз оголосивши йому війну, уже не припиняли її. Кожен із них час від часу знайомився з його зубами, і треба зізнатися, що Біле Ікло давав звичайно більше, ніж діставав. Багатьох із псів він, безсумнівно, здолав би у двобої, але такої нагоди, як бійка сам на сам, йому ніколи не випадало. Початок бою був сигналом для всіх інших табірних собак, які кидалися на нього цілою зграєю.
Ці переслідування, однак, мали свій позитивний бік і навчили вовченя двох важливих речей: як найкраще захищатися під час нападу цілої зграї і як у найкоротший проміжок часу завдати найбільшої шкоди під час двобою. У першому випадку найважливіше було втриматися на ногах, і він добре засвоїв це. Він зробився стійким, як кішка. Більші собаки налітали на нього всім тілом, намагаючись звалити його з ніг, але він тільки відскакував назад або вбік, то сковзаючи по землі, то стрибаючи в повітрі, й ноги його незмінно верталися до матері-землі.
Збираючись пуститися в бійку, собаки звичайно починають із того, що гарчать, вищиряються й куйовдять шерсть. Але Біле Ікло навчився обходитися без цього. Найменше зволікання спричиняло напад усієї собачої зграї. Його завдання полягало в тому, щоб хутко зробити свою справу й утекти. І Біле Ікло ніколи не попереджав про свої наміри. Він стрімко кидався на ворога й починав кусати його, перш аніж той устигав отямитися. Таким чином, він навчився розправлятися швидко й рішуче. Він одночасно поціновував і значення несподіванки. Варто було кинутися без попередження на собаку, прокусити йому плече або розшматувати вухо, і він був виведений з ладу.
Захопленого зненацька собаку легко можна збити з ніг, причому, падаючи, пес неминуче виставляв на мить незахищену м’яку частину шиї – найбільш уразливе місце, прокусивши яке, можна позбавити його життя. Біле Ікло знав цю точку. Це знання дісталося йому в спадок від багатьох мисливських поколінь вовків. Отже, Біле Ікло виробив таку систему атаки: по-перше, він намагався зустріти собаку самого; по-друге, він нападав на нього зненацька й намагався збити з ніг і, по-третє, він чіплявся зубами в м’яку частину його шиї.
Щелепи його не були ще настільки розвинені й сильні, щоб укус міг стати смертельним, але багато собак блукали табором із рваними ранами на шиї, що красномовно свідчили про наміри вовченяти. Якось, упіймавши одного зі своїх ворогів на узліссі, він декількома повторними укусами перервав йому велику шийну артерію, і пес сплив кров’ю. Зчинився неймовірний гамір. Витівку Білого Ікла помітили, звістка про неї дійшла до хазяїна вбитого собаки; індіанські жінки пригадали всі випадки, коли вовченя крало в них м’ясо, і озлоблена юрба оточила Сірого Бобра. Проте індіанець рішуче загородив вхід до свого намету, сховавши в себе винуватця переполоху, і відмовився видати його
