Біле Ікло - Джек Лондон
З падінням Лип-Липа Біле Ікло міг легко стати ватажком зграї, але для цього він був занадто похмурою й недоторкливою істотою. Він або бив своїх товаришів у запряжці, або зовсім ігнорував їх. Вони тікали, помітивши його наближення; навіть найсміливіший із них не зважувався поцупити в нього кавалок м’яса. Навпаки, всі вони квапилися з’їсти свою порцію з остраху, що він відбере в них останній шматок. Біле Ікло добре вивчив закон: пригноблювати слабких і коритися сильним. Він з’їдав свою порцію з неймовірною швидкістю, і горе було тому собаці, що не встигав учасно проковтнути свою. Гарчання, клацання зубів – і собаці цьому залишалося тільки скаржитися байдужим зіркам, поки Біле Ікло доїдав його харч.
Час від часу, однак, той або той пес намагався обуритися й нападав на Білого Ікла; тоді останній швидко приборкував перекірливого. Таким чином, він тренувався й не втрачав звички до боротьби. Він ревно оберігав те відрубне становище, що посів у зграї, і часто бився за його збереження. Але такі бійки тривали недовго. Біле Ікло значно перевищував своїх ворогів у силі та спритності. Мить – і собака вже лежав закривавлений, не встигши ще по-справжньому вступити в бій.
Таку саму дисципліну, яка існувала у дорозі між богами, Біле Ікло підтримував і між собаками. Він ніколи не дозволяв їм вольнощів і вимагав цілковитої до себе поваги. Між собою пси могли поводитися як хотіли: це його не стосувалося. Але йому вони мусили давати дорогу, коли він з’являвся серед них; мусили поважати його самотність і визнавати його зверхність. Натяк на невдоволення з їхнього боку, вискалені ікла, скуйовджена шерсть – і Біле Ікло кидався на собаку, нещадний і жорстокий, і швидко змушував його розкаятися у своїй помилці.
Він був жахливим тираном і вимагав залізної дисципліни. Слабкі не знали пощади. Недарма ж із перших місяців свого життя він пізнав жорстоку боротьбу за існування, коли блукав удвох зі своєю матір’ю суворою пустелею, недарма навчився безшумно крастися, чуючи наближення ворога. Він пригноблював кволих, але поважав сильних. І за весь час тривалої подорожі із Сірим Бобром він поводився дуже обережно з дорослими собаками, що зустрічалися йому на шляху, у таборах цих дивних тварин-людей.
Минуло кілька місяців, а Сірий Бобер рухався усе далі. Сили Білого Ікла розвинулися під впливом довгої дороги й завзятої, постійної роботи, а розумовий його розвиток можна було вважати майже завершеним. Він прекрасно вивчив той світ, у якому перебував, і засвоїв похмурий погляд на речі. Світ здавався йому жорстоким і грубим; у ньому не існувало ні тепла, ні ласки, ні прихильності, ні духовної краси.
Біле Ікло не любив Сірого Бобра. Правда, він був богом, але богом жорстоким. Біле Ікло радісно визнавав його владу, але влада ця ґрунтувалася на брутальній силі й перевазі розуму. У Білому Іклі від природи було закладено щось, що змушувало його жадати цієї влади, – інакше він не повернувся б із лісу, прагнучи виявити покірність своєму господарю. У його вдачі були якісь недосліджені глибини, яких ніхто ще не торкався. Добре слово й пестощі Сірого Бобра могли б висвітлити ці безодні. Але Сірий Бобер ніколи нікого не пестив і не казав добрих слів. Це було чуже для нього. Він був грубим дикуном, котрий чинив правосуддя дрюком, карав за провини ударами й винагороджував заслуги не добрістю, а тільки тим, що утримувався від ударів.
Отже, Біле Ікло нічого не знав про те щастя, що може дати людська рука. Він не любив її й завжди ставився до неї з деякою недовірою. Щоправда, руки ці кидали інколи м’ясо, але найчастіше вони завдавали болю. Їх треба було уникати. Вони жбурляли каміння, замахувалися ціпками, дрюками й батогами, роздавали удари, а якщо доторкалися до нього, то тільки для того, щоб ущипнути або смикнути. У селищах, які траплялися йому на шляху, малий вовк познайомився з дитячими руками й довідався, що вони теж уміють завдавати болю. Одного разу він ледве не втратив очі через малюсінького хлопчиська. Відтоді він підозріло ставився до всіх малюків. Він не терпів їх. Коли вони наближалися до нього зі своїми лиховісними рученятами, він підводився та йшов.
Якось у селищі, на березі Великого Невільничого озера, Біле Ікло зайвий раз упевнився в підступності людських рук, порушивши правило, якого навчив його Сірий Бобер, а саме: що вкусити бога – непрощенний злочин. У цьому селищі, за звичаєм усіх собак у всіх селищах, Біле Ікло вирушив на пошуки їжі. Дорогою він натрапив на хлопчиська, що рубав сокирою м’ясо, обрізки якого розліталися по снігу. Біле Ікло зупинився й став підбирати ці обрізки. Він побачив, що хлопчик відклав убік сокиру й озброївся товстим дрюком. Біле Ікло відскочив саме вчасно, щасливо уникнувши спрямованого на нього удару. Хлопчик кинувся йому навздогін, і Біле Ікло, не знаючи місцевості, побіг у прохід між двома вігвамами й опинився припертим до високого валу.
Бігти було нікуди. Єдиний шлях між вігвамами був загороджений хлопчиком. Високо піднявши дрюк, він підійшов до пійманого в пастку звіра. Біле Ікло розлютився. Він дивився на хлопчика, гарчачи й куйовдячи шерсть; його почуття справедливості було обурене. Він добре знав закон фуражування. Усілякі м’ясні залишки, на зразок морожених обрізків, належали собаці, що знайшов їх. Він не скоїв лиха, не порушив закону, а цей хлопчисько збирався бити його. Біле Ікло навряд чи усвідомлював, що робить. Він нестямився від люті, і напад відбувся так стрімко, що хлопчик теж нічого не зрозумів. Він відчув тільки, що лежить на снігу й що рука його, яка тримала дрюк, наскрізь прокушена зубами Білого Ікла.
Але Біле Ікло знав, що він порушив закон богів. Він устромив свої зуби у священне м’ясо одного з них і мусив очікувати на страшне покарання. Він утік до Сірого Бобра й сховався в нього під ногами, коли хлопчик з усією родиною з’явився вимагати помсти. Проте вони пішли ні з чим. Сірий Бобер заступився за свого собаку, і його підтримали Міт-Са й Клу-Куч. Біле Ікло, прислухаючись до словесної звади й стежачи за збудженими рухами, зрозумів, що його вчинок виправдано. Тут він уперше зрозумів, що боги бувають різні. Існували його боги й інші боги, але між ними – величезна розбіжність. Від своїх він повинен терпіти все – і справедливість, і несправедливість, але чужим богам він має право мститися за кривди зубами.
