Біле Ікло - Джек Лондон
Настав нарешті день, коли Сірий Бобер, вирішивши, що Кича більше не втече, спустив її з прив’язі. Біле Ікло був у захваті від того, що мати його опинилася на волі. Він весело супроводжував її по всьому таборі, і весь час, поки він був із нею, Лип-Лип тримався на достатній відстані. Біле Ікло осмілів, трохи зухвало куйовдив шерсть і робив на нього стійку, але ворог не приймав виклику. Лип-Лип і сам не був дурень, і, попри всю жагу помсти, чудово розумів, що йому варто почекати, поки Біле Ікло не буде на самоті. Наприкінці дня, коли звільнили Кичу, Біле Ікло дійшов із матір’ю до найближчого до табору узлісся. Він вів її за собою крок за кроком, і, коли вона нарешті зупинилася, вовченя зробило спробу завести її далі. Річка, лігво, мовчазні ліси вабили його, і він хотів, щоб мати пішла туди разом із ним. Біле Ікло відбіг на кілька кроків, зупинився й озирнувся. Вона не зрушила з місця. Він жалісно завив і став, ніби граючи, то забігати в чагарник, то вибігати звідти. Нарешті він підскочив до неї, лизнув її в морду й знову відбіг. Вовчиця, як і раніше, не зрушила з місця. Він зупинився та глянув на неї, всім своїм єством виражаючи палку нетерплячку, але погляд його швидко згас, коли він побачив, що мати озирнулася на табір.
Ліс кликав і вабив вовченя до себе. Вабив він також і вовчицю, але вона чула інший, гучніший заклик, заклик людини й багаття – заклик, до якого із-поміж усіх тварин прислухаються тільки вовк і дикий собака, рідні та кровні брати.
Кича повернулася й повільно попрямувала назад до табору. Сильнішою за будь-який припін була для неї чарівність людського житла. Боги в якісь незримі надприродні способи опанували її й не відпускали від себе. Біле Ікло сів у тіні берези й жалібно заскиглив. П’янкий запах сосни й тонкі аромати лісу нагадали йому колишні вільні дні, коли він не знав іще, що таке неволя. Але він був усього-на-всього щеням, і вплив матері діяв на нього дужче за людську волю й заклик природи. Все його коротке життя минуло біля неї, під її охороною. Час для незалежності ще не настав. Тому Біле Ікло підвівся й сумно поплентався до табору; дорогою він двічі сідав, прислухаючись до голосу лісу, що досі лунав у його вухах.
У пустелі зв’язок матері з дитинчатами триває недовго, а під пануванням людей він обривається ще швидше. Так трапилось і з Білим Іклом. Сірий Бобер заборгував індіанцеві Три Орли. Три Орли йшов нагору по річці Макензі до Великого Невільничого озера. Сувій червоної матерії, ведмежа шкура, двадцять набоїв і Кича пішли на сплату боргу. Біле Ікло бачив, як його матір посадили в човен, і зробив спробу піти за нею. Удар, отриманий від її нового хазяїна, відкинув його на берег. Човен відчалив. Малюк стрибнув у воду й поплив, не слухаючи криків Сірого Бобра, що кликав його назад. Страх утратити матір заглушав навіть страх перед людиною, страх перед богом.
Одначе боги звикли, щоб їх слухалися, і Сірий Бобер швидко спустив човен навздогін. Наздогнавши Білого Ікла, він простяг руку й витяг його за карк із води. Але індіанець не відразу поклав його на дно човна. Тримаючи його одною рукою, другою він завдав вовченяті чосу. Це був справжній прочухан. Руку індіанець мав важку, кожний удар був розрахований на те, щоб заподіяти біль, і удари сипалися без кінця-краю.
Дістаючи ляпаси то ліворуч, то праворуч, Біле Ікло судомно розгойдувався в повітрі, ніби зіпсований маятник. Його по черзі хвилювали найрізноманітніші відчуття. Спочатку він начебто здивувався, потім на мить відчув страх і навіть кілька разів завив під ударами руки, але незабаром на зміну прийшла злість. Його волелюбна вдача, нарешті, оприявнилася, і вовченя, вищирившись, люто загарчало просто в обличчя розгніваному божеству. Проте це тільки ще дужче розсердило бога. Удари посипалися частіше, сильніше, різкіше.
Сірий Бобер бив, а Біле Ікло гарчав. Але це не могло тривати без кінця. Хтось мусив поступитись, і Біле Ікло поступився. Страх знову охопив його. Уперше його побили по-справжньому. Випадкові удари камінням або ціпком, які він діставав дотепер, здавалися йому пестощами порівняно з цією розправою. Він присмирнів і жалібно стогнав. Іще деякий час удари змінювалися стогонами; але невдовзі страх перейшов у жах, і жалісне виття тривало вже безупинно, не узгоджуючись із ритмом завданої прочуханки.
Нарешті Сірий Бобер припинив побиття. Біле Ікло досі верещав, висячи в повітрі. Це, очевидно, задовольнило його хазяїна, і він грубо жбурнув вовченя на дно човна. Тим часом човен нісся вже вниз за течією. Сірий Бобер підняв весло. Біле Ікло опинився в нього на дорозі. Чоловік люто штовхнув його ногою. Цієї хвилини волелюбна вдача Білого Ікла знову далася взнаки, і він учепився зубами у взуту в мокасин ногу індіанця.
Прочухан, який він дістав доти, був ніщо порівняно з тим, що йому завдали тепер. Лють Сірого Бобра була невимовна; такий самий був страх Білого Ікла. Була задіяна не тільки рука, а й важке дерев’яне весло, і, коли індіанець знову жбурнув його на дно човна, на всьому маленькому тілі цуценяти не лишилося живого місця. Знову – цього разу навмисно – Сірий Бобер ударив його ногою. Проте Біле Ікло не повторив помилки. Він засвоїв новий закон неволі. Ніколи, у жодному разі не сміє він кусати бога, хазяїна й володаря; тіло пана священне, і зуби подібних до нього не мусять паплюжити його своїм дотиком. Це був, мабуть, найбільший гріх, один із тих злочинів, яким немає ні прощення, ні поблажливості.
Коли човен пристав до берега, Біле Ікло лежав нерухомо й тихо скавучав, чекаючи на волю Сірого Бобра. Очевидно, бажання останнього полягало в тому, щоб Біле Ікло вийшов на берег, тому що індіанець схопив його та жбурнув на землю; вовченя впало, боляче
