Біле Ікло - Джек Лондон

Вовченя ніколи досі не бачило людини, але інстинктивно відчуло до неї повагу. Воно невиразно усвідомлювало, що це та істота, котра завоювала собі перше місце у світі тварин. Малюк дивився на людину не тільки власними очима, а й очима своїх предків, що не раз темними зимовими вечорами пильно спостерігали за табірними багаттями людей і стежили на достатній відстані з-під кущів за цією дивною двоногою твариною, яка панує над усіма іншими істотами. Вовченя відчувало в душі успадкований страх і повагу – результат вікової боротьби й досвіду багатьох поколінь вовків. Вплив цієї спадковості особливо позначився на вовченяті внаслідок його молодості. Якби він був дорослим вовком, то, безсумнівно, утік би. Проте натомість він ліг, майже занімівши від жаху, по суті виказавши вже в цей момент ту покору, що виявляла його порода відтоді, як перший вовк підійшов до людини й сів грітися біля її багаття.

Один з індіанців устав, підійшов ближче й нахилився над малим. Вовченя зіщулилося та притиснулося до землі. Невідоме, втілене в реальний образ, схилилося над ним, готуючись схопити його.

Шерсть мимоволі скуйовдилася на спині вовченяти: губи зморщилися, вищиривши маленькі ікла. Рука, піднята над ним наче доля, залишилася висіти в повітрі, і людина, сміючись, сказала:

– Подивіться, які в нього білі ікла!

Інші індіанці голосно розреготалися й почали вмовляти товариша взяти вовченя. У той час як рука все нижче опускалася над звіреням, у ньому точилася боротьба двох інстинктів. Малий вовк відчував одночасно два потужні бажання: вступити в бій та підкоритися. Результатом виявився компроміс: він пішов за обома потягами. Він покірливо дочекався, поки рука торкнулася його, а потім гострими зубами вп’явся в руку індіанця. Наступної хвилини він дістав сильний удар кулаком у голову, що звалив його набік. Отут запал борця покинув його. Молодість і інстинкт покори взяли гору. Він сів на задні лапи й завив. Але людина, яку він укусив, була сердита. Вона вдарила його вдруге кулаком по голові, після чого вовченя завило ще голосніше.

Четверо індіанців знову засміялися, і навіть той, якого вовченя вкусило, теж розреготався. Вони зі сміхом оточили малого, тим часом як він вив зі страху й болю. Раптом він почув дещо. Індіанці теж почули; але вовченя знало, що це, й, видавши останній вереск, у якому було більше радості, ніж горя, замовкло і стало чекати на появу своєї матері – лютої і непереможної матері, котра боролася, вбивала й не боялася нічого на світі. Вовчиця гарчала біжучи; вона почула верещання вовченяти й поспішала йому на підмогу.

Вона підскочила до людей. Тривога та злість, що хвилювали її войовниче материнське серце, аж ніяк не прикрашали вовчицю. Але на вовченя лютий вигляд матері справив найутішніше враження. Малий тихенько зойкнув і кинувся їй назустріч, тим часом як люди поспіхом відступили на кілька кроків. Вовчиця стояла над своїм дитинчам і дивилася на людей; шерсть на ній наїжачилася, люте гарчання вилітало з її горла. Морда її спотворилася від злості, а ніс зморщився до самих очей від грізного ревіння.

Аж раптом один із чоловіків здивовано скрикнув:

– Кича!

Вовченя відчуло, як мати його здригнулася від цього звуку.

– Кича! – вдруге різко та владно крикнула людина.

Отут вовченя побачило, що його безстрашна мати припала животом до землі й, гурчачи, метляючи хвостом, усіляко намагаючись виразити свій миролюбний настрій, стала підповзати до людей. Вовченя було здивоване. Малюк остовпів, і його знову охопило відчуття благоговіння. Інстинкт не обдурив його. Мати його була тому підтвердженням: вона так само виявляла покору людині.

Індіанець, що назвав її на ім’я, підійшов ближче, поклав їй на голову руку, і вона пригорнулася до нього. Вона навіть не намагалася вкусити його. Інші індіанці теж підійшли до вовчиці, почали гладити й пестити її, і вона не робила ніяких спроб відігнати їх. Усі люди були дуже схвильовані й видавали ротом якісь дивні звуки. Вирішивши, що в цих звуках немає погрози, вовченя підповзло до матері; шерсть його досі куйовдилася, але виглядом своїм він виказував цілковиту покору.

– Це мене анітрошки не дивує, – промовив індіанець, – її батько був вовком. Щоправда, мати її була собакою, але хіба брат мій не прив’язав її в лісі на три ночі в період тічки? Ось через це батьком Кичі й став вовк.

– Ось уже минув рік, Сірий Бобре, як вона втекла, – зауважив другий індіанець.

– Це не дивно, Лососевий Язик, – відповів Сірий Бобер. – Адже тоді був голод, і собак не було чим годувати.

– Вона жила з вовками, – сказав третій індіанець.

– Схоже на те, Три Орли, – відповів Сірий Бобер, кладучи руку на голову вовченяті, – й ось доказ.

Вовченя злегка загарчало, щойно його торкнулися, але, помітивши, що рука підноситься для удару, сховало ікла й покірно припало до землі; відтак рука стала чухати в нього за вухом і гладити його по спині.

– Ось доказ, – повторив Сірий Бобер; – цілком зрозуміло, що мати його – Кича, батько ж його – вовк. От чому в ньому обмаль собачої і багато вовчої крові. Ікла в нього надзвичайно білі, й тому я назву його Білим Іклом. Так я сказав. Він мій, позаяк Кича належала моєму братові; а хіба брат мій не вмер?

Вовченя, що дістало в такий спосіб ім’я, пильнувало за всім, що відбувалося. Деякий час люди ще видавали ротом якісь звуки. Потім Сірий Бобер видобув ніж із мішка, що висів у нього на шиї, увійшов у лісові хащі й вирізав там ціпок. Біле Ікло спостерігав за його рухами. Людина зробила карби на обох кінцях ціпка й прикріпила до них ремені із сирої шкіри. Один ремінь він прив’язав до шиї Кичі, потім підвів її до молодої сосни й обв’язав навколо дерева кінець ременя.

Біле Ікло пішов за матір’ю й улігся поруч із нею.

Лососевий Язик простяг до малого руку й перевернув його горичерева. Кича злякано стежила за його рухами. Біле Ікло знову відчув приплив страху. Він не міг повністю стримати гарчання, але не наважився більше вкусити людину. Рука з відстовбурченими пальцями стала грайливо гладити його по животі й перекочувати з боку на бік. Він перебував у надзвичайно дурному й смішному становищі. Лежачи на спині догори дригом, він був зовсім безпорадним, і вся його сутність бунтувала проти цього. Про захист нічого