Біле Ікло - Джек Лондон
Через деякий час Біле Ікло почув дивний шум, що наближався. Він швидко зрозумів, що гамір лине від людей. За кілька хвилин підійшла інша частина індіанського племені – ще близько сорока чоловіків, жінок і дітей; усі вони були навантажені табірними речами й дорожнім спорядженням. Із ними було багато псів, і всі вони, за винятком молодих цуценят, тягли на собі поклажу. Кожен собака ніс на спині мішок вагою від двадцяти до тридцяти фунтів, міцно прив’язаний під черевом.
Біле Ікло ніколи ще не бачив собак, але чомусь відразу відчув, що вони такі самі, як він, хоча й відрізняються трохи від його породи. Утім, щойно собаки помітили вовчицю і її дитинча, як уся різниця між ними й вовками негайно ж зникла. Почалася скажена сутичка. Біле Ікло куйовдив шерсть, гарчав і кусався, захищаючись від зграї, що нападала на нього; у розпалі битви він перекинувся, відчуваючи, як чиїсь зуби впиваються в його тіло й сам хапав зубами животи та лапи, що миготіли над ним. Здійнялася неймовірна буча. Вовченя чуло гарчання матері, що вступилася за нього, крики людей, удари дрюків і собачий вереск, який супроводжував кожний удар іклів.
Минуло кілька секунд, і Біле Ікло знову стояв на ногах. Тепер він побачив, як тварини-люди відганяли собак дрючками й камінням, захищаючи його від зубів родичів, котрі чимось, проте, відрізнялися від нього. І хоча в мозку його не було місця такому абстрактному поняттю, як справедливість, одначе, по-своєму, він невиразно усвідомлював, що люди справедливі, і негайно ж збагнув, що в цьому світі вони є законодавцями й оборонцями закону. Він захоплювався також силою, з якою вони змушували виконувати цей закон. Вони не кусалися й не дряпалися, як це робили досі всі тварини, що зустрічалися йому. Люди вкладали свою силу в неживі предмети, які виконували їхню волю. Так, ціпки й каміння, кинуті цими дивними істотами, літали в повітрі, мов живі, завдаючи важких ударів собакам.
За його уявленнями, це була незрозуміла, надприродна, божественна сила. Згідно зі своєю природою, Біле Ікло не міг нічого знати про божество, у найкращому разі він міг тільки здогадуватися, що існують речі вищі за його розуміння, але подив і благоговіння, яке він відчував до цих людей-тварин, відповідали тому, що відчувала б людина, побачивши яку-небудь надприродну істоту, котра кидає з верхогір’я на приголомшений світ гуркітливі громи і блискавки.
Нарешті вдалося відігнати останнього пса; гамір стих. Біле Ікло зализував свої рани, розмірковуючи над останніми подіями, першою своєю зустріччю із собаками і їхньою жорстокістю. Йому ніколи й не снилося, що в роді його є ще хто-небудь, окрім Одноока, матері та його самого. Вони становили зовсім відокремлену породу, аж отут раптом він з’ясував, що є безліч подібних до нього істот. І в ньому несвідомо таїлося почуття образи через те, що ця його порода під час першої ж зустрічі виявила бажання його знищити. Таку саму образу він відчував і за матір, яку прив’язали за допомогою ціпка до дерева, дарма що це зробила вища тварина-людина. Він добачав у цьому пастку й неволю, хоча ні про що таке нічогісінько не знав. Свобода мандрування, руху й відпочинку була його невід’ємним спадковим правом, а тут право це було порушено. Рухи його матері обмежувала довжина ціпка; цим самим ціпком були обмежені також його рухи, тому що він іще мав потребу в матері й не наважувався відходити від неї.
Усе це йому не подобалося. Не сподобалося йому й те, що, коли люди піднялися й вирушили в дорогу, маленька людина взяла в руки вільний кінець ціпка Кичі й повела її, немов полонянку, за собою, а позаду хоч-не-хоч потягся й він, сильно засмучений і стривожений цим новим перебігом подій.
Вони спустилися долиною річки, набагато далі, ніж вдавалося коли-небудь забиратися Білому Іклу, і йшли так, поки не дісталися кінця долини, де річка впадає в річку Макензі. Дійшовши до того місця, де високо на жердинах були прикріплені човни й стояли плетениці для сушіння риби, люди розбили табір.
Біле Ікло дивився на все широко розплющеними від подиву очима. Могутність цих людей-тварин зростала з кожною миттю: вони керували цими всіма зубастими собаками; від них так і віяло силою й міццю. Але найбільше вразила вовченя їхня влада над неживими предметами, їхня здатність надавати їм руху і навіть, як йому здавалося, змінювати вигляд земної поверхні.
Останнє справило на нього особливо сильне враження. Він одразу ж помітив трикутні рами жердин, що висіли над землею. Утім, від істот, які вміли кидати в повітря каміння й ціпки, цього ще можна було очікувати. Проте, коли ці рами, вкриті полотном і шкірами, перетворилися в вігвами, Біле Ікло просто сторопів. Його, головним чином, дивували їхні розміри. Ці дивні ковпаки виростали навкруги, точно якісь дивовижні живі створіння, захоплюючи майже все поле зору вовченяти. Він боявся їх. Вони грізно піднімалися над ним, і, коли вітер гойдав їхні підлоги, він наїжачувався від страху, не спускаючи з них тривожного погляду, готовий будь-якої миті кинутися тікати, якби вони надумали напасти на нього.
Але незабаром страх його перед вігвамами минув. Він бачив, як жінки й діти заходили в них без будь-якої шкоди для себе і як намагалися пробратися всередину собаки, котрих щораз виганяли звідти голосною лайкою й камінням. Через деякий час він відійшов від Кичі й обережно підповз до найближчого вігвама. Його штовхала цікавість, що завжди супроводжує розвиток, нагальна потреба знати, пережити й проробити все те, що може збагатити запас життєвого досвіду. Останні кілька дюймів, що відокремлювали його від стіни, вовк проповз повільно й з
