Біле Ікло - Джек Лондон

Людям часто доводиться відчувати глибоку скорботу й біль, коли бачать, як їхні боги падають, а вівтарі розсипаються в порох, але схоже почуття зовсім незнайоме вовкові й дикому собаці, що притулилися коло людських ніг.

На противагу людям, чиї боги невидимі й загадкові, – не що інше, як туманна, позбавлена реальної форми гра фантазії, привиди, що блукають, виплекані в жагучій тузі за ідеалами добра й моці, невловимі частинки власного я, вкраплені в царство духовного, – вовк і дикий собака, які знайшли собі притулок коло багаття, знаходять тут богів живих, богів помітних, що посідають місце в просторі й мають потребу в часі, щоб виконати своє призначення на землі. Не треба зусиль, щоб увірувати в цих богів, і ніяка сила волі не похитне цю віру. Від неї не втечеш. От він, оцей бог – стоїть перед очима на двох ногах, із дрюком у руці, могутній, пристрасний, розгніваний і люблячий; і вся його божественність, влада й сила втілені в живій плоті, з якої струмує кров, якщо її поранити, і яка придатна для їжі, як і будь-яке інше м’ясо.

Так думав і Біле Ікло. Люди-тварини були безсумнівно богами. Як мати його, Кича, скорилася їм із першим звуком їхнього голосу, так готовий був скоритися й він. Він визнав за ними перевагу, начебто вона була їхнім незаперечним привілеєм. Зустрівшись із ними, він давав їм дорогу. Коли люди кликали його, він ішов до них. Коли вони загрожували йому, він покірно лягав біля їхніх ніг. Коли вони гнали його, він поспішав утекти. І він робив це тому, що в кожній їхній вимозі містилася можливість здійснити її ударом кулака, кинутим камінням або змахом батога.

Як і всі інші собаки, Біле Ікло був їхньою власністю. Вони могли розпоряджатися ним і наказувати йому, могли бити, топтати й шматувати його тіло. Він дуже швидко засвоїв цей урок. Спочатку вовченяті, сильному й владному від природи, ця наука давалася нелегко, але потроху, непомітно для самого себе, він почав звикати до нових умов. Він передав свою долю в чужі руки, проте звільнився від відповідальності, що накладає самостійне життя. Одне це вже було деякою компенсацією за втрачену свободу, тому що завжди легше спиратися на іншого, ніж покладатися тільки на самого себе.

Але для цього потрібен був час. Не відразу віддався він людям душею й тілом. Не так-то легко було забути свою спадкову дикість і спогади про привільне життя в пустелі. Бували дні, коли малий вовк підбирався до узлісся й стояв там, прислухаючись до таємничого голосу, що кликав його вдалину, геть від людей. Але він усе-таки незмінно вертався до Кичі, засмучений і схвильований і, улігшись із нею поруч, жалібно скавучав, нетерпляче облизував їй морду, немов запитуючи в неї поради.

Біле Ікло хутко вивчив життя табору. Він познайомився з жадібністю й несправедливістю старших собак, коли всім їм кидали м’ясо або рибу; зрозумів, що чоловіки справедливі, діти жорстокі, а жінки добріші за тих і тих, отож від них швидше можна чекати подачки, кавалка м’яса або кістки. І після декількох сумних зіткнень із матерями молодих щенят Біле Ікло переконався, що найкраще не чіпати таких матерів, триматися від них якомога далі й ховатися, щойно вони наближатимуться.

Проте лихом його життя став Лип-Лип. Бувши вагомішим, старшим і сильнішим за Білого Ікла, Лип-Лип обрав його своєю жертвою. Вовченя охоче вступало в бійку, але боротьба була йому не до снаги: ворог був занадто великий. Лип-Лип зробився для нього якимось кошмаром. Тільки-но він відходив від матері, забіяка виростав перед ним мовби з-під землі, ходив за ним слідом, гарчав на нього, хапав зубами й тільки вичікував зручної хвилини, коли поблизу не буде людей, щоб пуститися з ним у бійку. Перемога завжди залишалася за Лип-Липом, тому він, звичайно, знаходив у цих боях саме лише задоволення. Незабаром переслідування Білого Ікла зробилося для нього сенсом життя, а для нещасного вовченяти – джерелом нескінченних страждань.

Усе це, однак, не змусило Біле Ікло скоритися; тіло його зазнавало поразок, але дух залишався неприборканим. Утім, ця ворожнеча кепсько позначалася на його вдачі. Він став похмурий і лютий. Природа наділила його бойовим запалом і дикістю, а повсякчасне переслідування ще підсилило ці риси. Його дитячій грайливості, веселості та доброті не було в чому виявитися. Він ніколи не грався й не вовтузився з іншими цуценятами табору. Лип-Лип не допускав цього. Щойно Біле Ікло з’являвся поміж них, Лип-Лип негайно кидався на нього, сікався битися й переслідував його доти, доки не відганяв геть.

Як наслідок, Біле Ікло втратив властиву молодому віку грайливість і став здаватися старшим за свої роки. Позбавлений можливості розвивати й виявляти свою силу в іграх, він заглиблювався в себе та розвивав власні розумові здібності. Він зробився хитрим, тому що в нього залишалося досить часу, щоб обмірковувати свої витівки. Не маючи змоги одержати свою порцію м’яса або риби під час загальної годівлі собак, вовченя зробилося спритним злодієм. Йому доводилося самотужки добувати собі їжу, і він робив це так вправно, що незабаром став лихом для всіх індіанських жінок. Він навчився крадькома обходити табір, спостерігати й винюхувати, що де відбувається, а потім, зібравши досить інформації, робив відповідні висновки й вигадував удалі способи й виверти, щоб уникати свого непримиренного ворога.

Ще з самого початку цієї ворожнечі він ухитрився позбиткуватися з Лип-Липа й уперше пізнав насолоду помсти. Як Кича, живучи з вовками, виманювала колись собак із табору, так і Біле Ікло заманив одного разу Лип-Липа просто в пащу Кичі. Утікаючи від Лип-Липа після однієї із сутичок, він раз у раз змінював напрямок, кружляючи між вігвамами. Бігав він добре, краще за багатьох щенят і самого Лип-Липа. Але цього разу навмисно не поспішав і тримався весь час на відстані одного стрибка від свого ворога. Лип-Лип, збуджений погонею й близькістю своєї жертви, забув про обережність. Коли він опам’ятався, було вже пізно. Обігнувши зі скаженою швидкістю один з вігвамів, Лип-Лип із усього розгону налетів на Кичу, що лежала на прив’язі. Він устиг видати розпачливий виск, але щелепи її вже зімкнулися. Незважаючи на те, що вона була прив’язана, Лип-Липу нелегко вдалося від неї втекти. Мати-вовчиця звалила його з ніг, щоб він не міг утекти, і взялася кусати його своїми гострими іклами.

Коли цуценяті пощастило нарешті