Пробудження Лол В. Штайн - Маргеріт Дюрас
Запрошені встали з-за столу.
Разом із двома друзями з’являється чоловік молодої жінки. Він продовжує в Ю. Бриджі музичні вечори, які започаткував Жан Бедфорд. Вони не бачилися вже давно, вони спілкуються з великою приємністю. Ритм вечора перестає бути млявим, ми тепер достатньо численні для того, щоб наші переміщення одне до одного проходили непоміченими для більшості, крім Татіани Карл.
Можливо, не так уже й нерозважливо Лол зібрала нас цього вечора, можливо, для того, щоб побачити нас разом, Татіану та мене, щоб побачити, які наші справи після її вторгнення в моє життя. Я нічого не знаю.
Лол опиняється полоненою в огортаючому русі Татіани. Я думаю про ніч, коли її зустрів Жан Бедфорд: Татіана, все ще продовжуючи говорити з нею, досить вправно, щоб Лол не помітила, загороджує їй прохід, Татіана заважає їй таким чином підійти до інших гостей, вона забирає її з їхньої групи, забирає із собою, ізолює її. Це відбувається за якісь двадцять хвилин. Здається, Лол почувається добре саме там, де вона є, з Татіаною, у іншому кінці вітальні, вона сидить за маленьким столиком між ґанком та вікном, через яке, іншого вечора, на неї дивився я.
Вони обидві вбрані цього вечора в темні сукні, які їх видовжують, роблять їх худішими, більш подібними одну до одної в очах чоловіків. Татіана Карл, на відміну від того, коли вона буває зі своїми коханцями, має м’яку зачіску, відкинуту назад, яка майже торкається її плеча перев’язаною, важкою масою. Її сукня не стискає її тіло, як ті її суворі костюми, які вона носить удень. Сукня Лол, на відміну від Татіаниної, щільно обтягує її тіло та надає їй ще більше цієї слухняної скутості подорослішалої школярки. Вона зачесана, як завжди, — хвостик, зав’язаний над її потилицею — мабуть, вже десять років вона така. Цього вечора вона нафарбована, недбало, як на мене, занадто.
Усмішка Татіани, коли їй вдалося заволодіти Лол — я впізнаю її. Вона чекає на відвертість, вона сподівається на нове зізнання, зворушливе, але сумнівне, досить невміло брехливе для того, щоб вона це ясно зрозуміла.
Якщо на них подивитися, коли вони так сидять, зовсім поряд, можна легко повірити, що Татіана Карл є, разом зі мною, єдиною особою, яка не рахується з прихованою чи відкритою дивакуватістю Лол. Я так думаю.
Я наближаюся до їхнього острівка. Татіана мене ще не бачить.
Я зрозумів за порухом губ Татіани сенс запитання, яке вона поставила Лол. Слово «щастя» читалося в ньому.
— Твоє щастя? А це щастя?
Лол усміхається мені назустріч. Ходи сюди. Вона дає мені час ще більше наблизитись. По відношенню до Татіани, яка дивиться тільки на Лол, я знаходжуся під кутом. Я приходжу тихенько, я просковзую поміж іншими. Я підійшов достатньо близько, щоб чути. Я спиняюся. Проте Лол усе ще не відповідає. Вона зводить на мене очі з наміром повідомити Татіану про мою присутність. Це зроблено. Татіана швидко придушує певне роздратування: вона хоче бачити мене в Готелі де Буа, а не тут, із Лол В. Штайн.
Якщо дивитися здалека, ми видаємося байдужими.
Татіана і я, ми підстерігаємо відповідь Лол. Моє серце сильно б’ється, і я боюся, щоб Татіана цього не помітила, тільки вона це може зробити, помітити це хвилювання в крові свого коханого. Я майже доторкався до неї. Я відступив на крок. Вона нічого не помітила.
Лол зараз відповість. Я чекаю, готовий до всього. Хай покінчить вона зі мною так само, як вона відкрила мене. Вона відповідає. Моє серце засинає.
— Моє щастя тут.
Татіана повільно повертається до мене і, усміхнена, з надзвичайною витримкою вона бере мене за свідка цієї заяви її подруги.
— Як вона це добре каже. Ви почули?
— Вона це каже.
— Але так добре, ви так не вважаєте?
Тоді Татіана досліджує кімнату, галасливе зібрання в кінці вітальні, ці зовнішні ознаки існування Лол.
— Я багато думаю про тебе відтоді, коли я знов тебе побачила.
Дитячим рухом Лол прослідковує очима погляд Татіани навколо вітальні.
Вона не розуміє. Татіана стає повчаючою та ніжною.
— Але Жан, — каже вона, — і твої дівчата? Що ти робитимеш?
Лол сміється.
— Ти на них дивилася, так, ти дивилася саме на них!
Її сміх не може припинитися. Татіана закінчує тим, що теж починає сміятися, але болісно, вона більше не грає роль світської дами, я впізнаю ту жінку, яка телефонує мені ночами.
— Ти лякаєш мене, Лол.
Лол дивується. Її подив з усього розмаху підганяє страх, який не визнає Татіана. Вона розкрила брехню. Це зроблено. Вона запитує серйозно:
— Чого ти боїшся, Татіано?
Раптом Татіана перестає приховувати цей страх, але не визнає його істинний смисл.
— Я не знаю.
Лол знову оглядає вітальню та пояснює Татіані річ, відмінну від тієї, яку б воліла дізнатися Татіана. Вона знов починає говорити, і Татіана потрапляє до власної пастки, щодо щастя Лол В. Штайн.
— Але я нічого не хотіла, розумієш, Татіано, я нічого не хотіла з того, що є, що відбувається. Ніщо не тримає мене.
— А якби ви цього хотіли, чи не було б зараз усе так само?
Лол замислюється, і її вигляд, ніби вона щось шукає, її забудькувате удавання має досконалість мистецтва. Я знаю, що вона говорить казна-що:
— А все так само. У перший день усе було так само, як і тепер. Для мене.
Татіана зітхає, зітхає протяжно, жалісливо стогне, стогне на межі ридання.
— Але це щастя, це щастя, скажи, о! Розкажи мені трішки.
Я говорю:
— Лол В. Штайн, безперечно, мала його в собі, вже коли зустріла його.
З тією самою повільністю, що й мить тому, Татіана повернулася до мене. Я блідну. Завіса одразу ж відкрилася, при повороті Татіани Карл. Але як не дивно, недовіра не спрямована безпосередньо на Лол.
— Як ви можете знати такі речі про Лол?
Вона хоче сказати: як ви можете
