Пробудження Лол В. Штайн - Маргеріт Дюрас

Я витягуюся на ліжку. Минає година. Коли потрібно, я вмикаю світло.

Я підводжуся, роздягаюся і лягаю знов. Я згораю від бажання Татіани. Я від нього плачу.

Я не знаю, що робити. Я підходжу до вікна, так, вона спить. Вона прийшла туди, щоб поспати. Спи. Я знов відходжу і лягаю. Я пещу себе. Він говорить до Лол В. Штайн, загубленої назавжди, він втішає її в неіснуючому горі, якого вона не знає. Він так гає час. Приходить забуття. Він кличе Татіану, просить її допомогти.

Татіана увійшла, незачесана, з червоними очима, вона також. Лол у своєму щасті, наш смуток, який його приносить, здається мені мізерним. Аромат поля доходив до мене. І ось аромат Татіани придушує його.

Вона сідає на краєчок ліжка, і потім вона роздягається, повільно, лягає поряд зі мною, вона плаче. Я кажу їй:

— Я сам у відчаї.

Я навіть не намагаюся оволодіти нею, я знаю, що буду безсилий це зробити. Я маю занадто багато любові до цієї фігури в полі, відтепер, надто багато любові, це кінець.

— Ти прийшла надто пізно.

Вона ховає своє лице у простирадла, говорить на великій дистанції.

— Коли?

Я більше не в змозі брехати. Я пещу її волосся, яке розкидалося між простирадлами.

— Цього року, цього літа, ти прийшла надто пізно.

— Я не могла прийти у точній годині. Надто пізно я тебе полюбила.

Вона підводиться, піднімає голову.

— Це Лол?

— Я не знаю.

Знову сльози.

— Це наша маленька, люба Лола?

— Вертайся до себе.

— Ця причинна?

Вона кричить. Я заважаю їй рукою.

— Скажи мені, що це Лол, або я кричатиму.

Я брешу востаннє.

— Ні. Це не Лол.

Вона встає, кружляє гола кімнатою, йде до вікна, відходить від нього, повертається, вона також не знає де подітися. Вона має щось сказати, вона вагається, щось таке, що спочатку не виходить, а потім звучить зовсім тихо. Вона повідомляє мене.

— Ми припинимо бачитися. Все скінчено.

— Я знаю.

Татіана соромиться того, що відбуватиметься в наступні дні після цього, вона ховає своє лице в долонях.

— Наша маленька Лола, це вона, я знаю.

Знову гнів відносить її в ніжну оману.

— Хіба це можливо? Причинна?

— Це не Лол.

Ще спокійніше, вона тремтить геть уся. Вона підходить до мене. Її погляд виколює мені очі.

— Я дізнаюся, ти ж це знаєш.

Вона віддаляється, вона стоїть лицем до житнього поля, я більше не бачу її обличчя, воно повернуте до поля, потім я знову бачу його, воно не змінилося. Вона дивилася на захід сонця, на житнє поле, охоплене пожежею.

— Я зумію це зробити, попередити її, м’яко, я вже зумію це зробити, не завдаючи їй ніякого болю, сказати їй, щоб залишила тебе в спокої. Вона божевільна, вона не страждатиме, вони такі, ці божевільні, ти ж знаєш?

— У п’ятницю о шостій, Татіано, ти прийдеш ще раз.

Вона плаче. Сльози течуть ще і ще, здалеку, з-позад самих сліз, ждані як будь-які сльози, які врешті з’явилися, і, здається мені, я пам’ятаю це, Татіана не була цим невдоволена, вона стала молодшою.

* * *

Як і першого разу, Лол уже там, на пероні вокзалу, вона там одна, потяги, на яких їздять робітники, відходять раніше, прохолодний вітер гуляє під її сірим плащем, її тінь тягнеться по каменях перону до вранішніх тіней, вона змішалася із зеленим сяйвом, яке блукає та чіпляється скрізь у міріадах маленьких сліпучих відблисків, чіпляється до її очей, які сміються, і здалеку виходять мені назустріч, їхній мінерал із плоті блищить, блищить, зовсім відкрито.

Вона не поспішає, поїзд прибуває тільки за п’ять хвилин, вона трохи розтріпана, без капелюшка, вона, вочевидь, дорогою сюди проходила парками, а там ніщо не зупиняє вітер.

Зблизька в мінералі я впізнаю радість усього єства Лол В. Штайн. Вона купається в радості. Ознаки її освітлені аж до самісіньких меж можливого, вони хвилями вириваються з усієї неї. І з цієї радості не можна чітко побачити тільки її причини.

Як тільки я побачив її, у її сірому плащі, у її уніформі із С. Тахла, я побачив жінку з житнього поля поза Готелем де Буа. Ту, якою вона не є. І ту, яка є нею в цьому полі й поряд зі мною, обидві вони були всередині мене.

Все інше я забув.

І протягом подорожі цілий день ця ситуація залишалася не незмінною, вона була поряд зі мною відокремлена від мене, прірва і її сестра. Оскільки я знаю — чи я колись узагалі щось знав настільки певно? — що вона є для мене непізнаваною, не можна бути більш ближчим до людської істоти, ніж я є біля неї, ближче до неї, ніж вона сама, яка постійно відлітає зі свого живого життя. Якщо після мене прийдуть інші, яким це так само вдасться, змирюся з їхнім приходом.

Ми проходимо із сотню кроків по перону нічого не говорячи. Як тільки наші погляди зустрічаються — ми сміємося.

Наш потяг майже пустий, адже він між потягом подорожніх та потягом робітників, він слугує тільки нам. Вона обрала його навмисне, каже вона, тому, що він дуже повільний. У Т. Біч ми будемо близько півдня.

— Я хотіла знов побачити Т. Біч із вами.

— Ви вже бачили його позавчора.

Може, вона вважала неважливим сказати мені чи ні?

— Ні, я туди ніколи не поверталася зовсім.

Позавчора я не поїхала далі вокзалу. Я була в залі очікування. Я спала. Я зрозуміла, не варто було те робити без вас. Я б нічого не впізнала. Я сіла в перший же потяг, що повертався.

Вона похитнулася й повністю сперлася на мене м’яко, сором’язливо. Вона вимагала, щоб її поцілували, не просячи цього.

— Я більше не можу без вас обходитися в моїх спогадах про Т. Біч.

Я обійняв її за талію, я пестив її. Купе пусте, як застелена постіль.

Маленькі дівчата проходять у моїй голові, троє. Я їх не знаю. Старша, це Лол, каже Татіана.

— Татіана, — каже вона зовсім тихо.

— Татіана була там вчора. Ви мали рацію. Прекрасна Татіана.

Татіана була там, як хтось інший, наприклад, Татіана, яка оселилася всередині нас, вчорашня і завтрашня, будь-яка, яка вона є. Її гаряче й полонливе тіло, я поринаю в нього — беззмістовна година для Лол, осліплююча, у своєму забутті — я вростаю в нього, я викачую з Татіани кров. Татіана там для того, щоб я забув Лол В. Штайн. Піді мною вона повільно стає знекровленою.

Жито злегка шелестить під вечірнім вітром навколо тіла цієї