Пробудження Лол В. Штайн - Маргеріт Дюрас
— Ви вважаєте? Але чи готова вона до такої зацікавленості?
П’єр Беньєр утішає:
— Сердешна. Але що вдієш?
П’єр Беньєр стискає свою дружину в обіймах, він хоче завадити стражданню, яке лише починається, захопити її тіло. Він каже:
— Як на мене, я нічого не помітив між ними, нічого, окрім цієї цікавості, про яку я вам сказав.
Татіана дещо втрачає терпіння, але не показує цього.
— Якби ви за ними добре наглядали.
— Я зроблю це.
Нова платівка замінила першу. Пари не розлучилися. Вони в іншому кінці вітальні. І раптом привертати увагу почала не їхня незграбність, яка тепер не є також явною, а вираз їхніх облич, коли вони танцюють. Ні приязний, ні ґречний, ні зануджений вираз, який є — Татіана має рацію — виразом чіткого виконання задушливої стриманості. Особливо коли Жак Гольд говорить до Лол і коли вона відповідає йому, так, щоб нічого в цій стриманості не змінилося, не змусило здогадатися трохи про природу поставленого питання чи природу відповіді, яку йому буде дано.
Лол відповідає мені:
— Якби ж то знати як.
Я забув Татіану Карл. Я вчинив цей злочин. Я був у потязі, вона була переді мною, годинами ми вже їхали до Т. Біч.
— Навіщо їхати туди зараз?
— Зараз літо. Найкращий для цього час.
Оскільки я не відповідаю їй, вона пояснює мені.
— І потім потрібно швидко їхати, Татіана прив’язалася до вас.
Вона спиняється. Лол, чи воліла б вона, щоб те, що я вигадую, відбулося між П’єром Беньєром і Татіаною?
— Ви цього хотіли?
— Так. Але ви також, напевно. Вона не мала нічого знати.
Майже світська жінка, вона могла б заспокоїти менш прискіпливих спостерігачів, ніж Татіана й П’єр Беньєр.
— Я можу помилятися. Можливо, все досконало.
— Навіщо ще раз їхати до Т. Біч?
— Для мене.
П’єр Беньєр привітно всміхається мені. На дні цієї усмішки — тепер переконаність, пересторога, якщо завтра Татіана заплаче, мене буде звільнено зі служби в лікарні департаменту. Я вигадую, що П’єр Беньєр бреше.
— Ви вигадуєте, — говорить він своїй дружині. — Він абсолютно байдужий до Лол В. Штайн. Він майже не слухає, що вона йому говорить.
Татіана Карл виявляється оточеною брехнею, у неї голова йде обертом і її затоплює думка про смерть, прохолодною водою хай ллється вона на цей опік, хай прийде вона вкрити цей сором, хай прийде вона, тоді здійсниться правда. Яка правда? Татіана зітхає. Танець скінчився.
Я танцював із жінкою з Ю. Бриджу, я говорив із нею, і я вчинив цей злочин, з полегшенням, я вчинив його. І Татіана мала бути певною, що це була Лол В. Штайн. Але те, що я бачу цікавого в Лол В. Штайн, чи відкрив би я його сам, хіба не вона сама мені його показала, чи не було це її справою? Єдиною за всі роки новиною для Татіани, зрадженої того вечора, було страждання. Я вигадую, що ця новина гризе їй серце, відкриває шлюзи поту в гущавині розкішної шевелюри, позбавляє погляд його гордовитої невтішності, обмежує її, змушує похитнутися її вчорашній песимізм — хто знає? Можливо, білий прапор закоханих, які здійснюють свою першу подорож, промайне дуже близько й до мого дому.
Татіана обминає гостей, підходить, запрошує мене на цей танець, що починається.
Я танцюю з Татіаною Карл.
Лол сидить біля патефона. Здається, тільки вона не помітила. Платівки проходять через її руки, вона видається зневіреною. Ось що я думаю про Лол В. Штайн — того вечора, речі уточнюються навколо неї, і вона помічає в них раптом гострі краї, залишки, що тиняються по всьому світі, які крутяться, це сміття, вже наполовину згризене щурами, біль Татіани, вона бачить це, вона охоплена скрізь відчуттям, що можна підсковзнутися на цьому слизі. Вона вірила, що таке було можливо, щоб час поперемінно наповнювався та звільнявся, щоб він наповнювався та звільнявся, а потім, щоб він був знову готовим до вжитку, завжди, вона ще так думає, вона так буде думати завжди, і ніколи вона не одужає.
Татіана говорить мені про Лол тихим голосом, квапливо:
— Коли Лол говорить про щастя, про що вона говорить?
Я не брехав.
— Я не знаю.
— Але що з тобою, що з тобою?
Непристойно, вперше від початку її зв’язку з Жаком Гольдом, Татіана Карл у присутності свого чоловіка піднімає своє лице до свого коханця, так близько, що він міг би торкнутися губами її очей. Я кажу:
— Я люблю тебе.
Коли він вимовив це, його губи лишилися напіввідкритими, щоб ці слова могли пролитися до останньої краплини. Але потрібно буде знов розпочати, якщо буде ще раз дано наказ. Татіана побачила, що його погляд, під опущеними повіками, було спрямовано, більше ніж коли-небудь, поряд із нею, туди, де вона не знаходиться, до немічних рук Лол В. Штайн, що лежали на платівках.
Цього ранку по телефону я їй вже це сказав.
Вона здригається під ударом тяжкої образи, але удар уже нанесено, Татіану вбито. Коли вона їх знаходить, Татіана Карл бере ці слова, сьогодні вона відбивається, але вона їх почула.
— Брехун, брехун.
Вона схиляє голову.
— Я не можу більше бачити твоїх очей, твоїх підлих очей. — І потім додає: — Це тому, що ти гадаєш, що для того, що ми робимо разом, це не має значення, так?
— Ні. Це тому, що це правда, я кохаю тебе.
— Замовкни.
Вона збирає свої сили, намагається завдати якнайдошкульнішого удару.
— А ти помітив цю манеру триматися, це тіло Лол поряд із моїм, яке воно мертве, яке воно невиразне?
— Я помітив.
— А ти помітив іншу річ у ній, яку ти міг би мені сказати?
Лол усе ще самотня, там платівки проходять у її руках.
— А це важко. Лол В. Штайн не є, так би мовити, послідовною особою.
Голосом, у якому читалось очевидне полегшення, майже легковажним тоном, Татіана Карл промовляє загрозу, силу якої вона не знає, але яка ще містить для мене жах без імення.
— Бачиш, якщо твоє ставлення до мене сильно зміниться, я припиню з тобою зустрічатися.
Після танцю я підійшов до П’єра Беньєра, щоб сказати, повідомити його про мій намір бути відсутнім післязавтра весь день. Він не поставив мені жодних питань.
А потім я повернувся до Татіани, знов. Я сказав їй:
— Завтра. О шостій. Я буду в Готелі де Буа.
Вона промовила:
— Ні.
* * *
Я чекаю назустріч, шоста година вказаного дня. Татіана, мабуть, не прийде.
Неясна фігура серед житнього поля. Я доволі довго залишаюся коло вікна. Вона не рухається. Можна подумати, що
