Пробудження Лол В. Штайн - Маргеріт Дюрас

Але Татіана говорить.

— Але Татіана щось говорить, — шепоче Лол В. Штайн.

Для її затишку я б вигадав Бога, якби це було потрібно.

— Вона називає ваше ім’я.

Я не вигадав.

Він ховає обличчя Татіани Карл під простирадлами й таким чином він має в руках її тіло, позбавлене голови, у повному своєму розпорядженні. Його сваволя повертає це тіло, розсуває його члени або збирає їх, напружено споглядає його непереборну красу, входить у нього, завмирає, у забутті чекає на вологу, забуття тут.

— О, як Татіана вміє віддаватися, яке диво, це має бути надзвичайно.

Це побачення, вони обоє, він і Татіана, дістали з нього багато задоволення, більше ніж зазвичай.

— Чи вона більше нічого не говорить?

— Вона говорить про Лол В. Штайн під простирадлом, що вкриває її.

Татіана розповідає з багатьма подробицями й часто повертається до одних і тих самих про бал у міському казино, де Лол, як кажуть, втратила розум. Вона дуже довго описує худорляву жінку вбрану в чорне, Анн-Марі Штреттер і пару, яку вони утворювали з Майклом Річардсоном, як у них вистачало сили танцювати ще і ще, як було зовсім дивно бачити, що вони змогли зберегти цю звичку в цьому урагані ночі, який, здавалося, вигнав з їхнього життя будь-яку звичку, навіть, каже Татіана, звичку кохання.

— Ви не уявляєте, — говорить Лол.

Знов потрібно змусити Татіану замовкнути під простирадлом. Але потім, ще пізніше, вона знов починає. У той момент, коли вони прощаються, вона запитує в Жака Гольда, чи він знов бачився з Лол. І хоча він не був певний нічого, що було між ними з цього приводу, він вирішує збрехати Татіані.

Лол спиняється.

— Татіана не зрозуміла б, — каже вона.

Я нахиляюся, я відчуваю її лице. Вона має дитинний аромат, подібний до тальку.

— Я дозволив їй піти першою, всупереч нашій звичці. Я згасив світло в номері. Я довгий час залишався в темряві.

Вона проходить повз відповідь на відстані подиху, саме час сказати інше — сумне:

— Татіана завжди так поспішає.

Я відповідаю:

— Так.

Вона говорить, дивлячись на бульвар:

— Те, що відбулося в цьому номері між Татіаною і вами, — я не спроможна пізнати. Я ніколи не дізнаюся. Коли ви мені розповідаєте — йдеться про інше.

Вона знов починає ходити, зовсім тихенько запитує:

— Але це ж не я, правда, це Татіана, з головою, захованою під простирадлом?

Я обіймаю її, я мушу зробити їй боляче, вона злегка скрикує, я відпускаю її.

— Це для вас.

Ми ходимо під стіною, нас не видно. Вона дихає, прихилившись до моїх грудей. Я більше не бачу її обличчя, такого ніжного, його напівпрозорих обрисів, її майже завжди здивованих очей, здивованих, шукаючих.

І ось коли думка про її відсутність стала для мене нестерпною. Я їй висловив цю болісну думку, яка прийшла до мене. Вона сама, вона не відчувала нічого подібного, вона була здивована. Вона не розуміла.

— Чому б я десь зникла?

Я вибачився. Але цей жах — і я нічого не можу вдіяти — вже тут. Я впізнаю відсутність, її вчорашню відсутність, мені її бракує кожної миті, і навіть тепер.

Вона говорила зі своїм чоловіком. Вона сказала йому, що вважає, що між ними все скінчилося. Він не повірив їй. Чи не говорила вона йому подібних речей раніше? Ні, ніколи вона того не робила.

Я питаю: Чи вона завжди поверталася?

Я говорив природно, але вона не помилилася щодо раптової зміни мого глосу. Вона каже:

— Лол завжди поверталася, тільки не з Жаном Бедфордом.

Вона починає довгий відступ про страх, який вона має: у її оточенні припускають можливість того, якось із нею може трапитися рецидив, особливо її чоловік. Ось чому вона не говорила з ним настільки прямо, як їй хотілося б. Я не запитую, на які підстави міг би спиратися цей страх. Вона цього не говорила. Певно, вона ніколи не говорила про цю загрозу протягом десяти років.

— Жан Бедфорд гадає, що врятував мене від відчаю, я ніколи цього не заперечувала, я ніколи не говорила йому, що все було не так.

— Чому?

— З тої миті, коли ввійшла та жінка, я більше не кохала мого нареченого.

Ми сидимо на лаві. Лол пропустила потяг, яким пообіцяла собі поїхати. Я цілую її, вона повертає мені мої цілунки.

— Коли я говорю, що я більше не любила його, я хочу сказати, що ви не уявляєте, до чого можна дійти у відсутності кохання.

— Скажіть мені слово, щоб це висловити.

— Я не знаю.

— Життя Татіани важить для мене не більше, ніж життя незнайомки, далекої, чийого імені я навіть не дізнаюся.

— Це ще більше.

Ми не розлучаємося. Я відчуваю її на своїх губах, вона розпалена.

— Це заміщення.

Я не відпускаю її. Вона говорить зі мною. Потяги проїздять повз нас.

— Ви прагнули їх бачити?

Я беру її губи. Я заспокоюю її. Але вона вивільняється. Дивиться на землю.

— Так. Я більше не була на своєму місці. Вони забрали мене із собою. Я знову залишилася без них.

Вона злегка супить брови й це для неї настільки не притаманне, що я тривожуся.

— Я іноді боюся, що це знову розпочнеться.

Я більше не обіймаю її.

— Ні.

— Але цього не слід боятися. Це лише слово.

Вона зітхає.

— Я не розумію, хто є на моєму місці.

Я притягаю її до себе. Її губи свіжі, майже холодні.

— Не змінюйся.

— Але якщо одного дня я… — вона спотикається на слові, якого не знаходить, — чи мені дозволять гуляти?

— Я вас сховаю.

— Вони помиляться того дня?

— Ні.

Вона обертається і говорить зовсім голосно, усміхаючись із запаморочливою впевненістю.

— Я знаю, що ви, ви зрозумієте, що б я не вчинила. Потрібно буде лише довести іншим, що ви маєте рацію.

За мить я заберу її назавжди. Вона зіщулюється, готова до того, щоб її забрали.

— Я б хотіла лишитися з вами.

— Чому ні?

— Татіана.

— Дійсно.

— Ви могли б так само кохати Татіану, — каже вона, — це було б подібно до…

Вона додає:

— Я не розумію, що відбувається.

— То буде подібним.

Я запитую:

— Навіщо ця вечеря за два дні?

— Так треба, для Татіани. Давайте помовчимо хвилинку.

Її мовчання. Ми не рухаємось, наші обличчя ледве доторкаються одне до одного, без єдиного слова, довго. Шум потягів зливається в єдиний шум, ми його чуємо. Вона говорить мені не рухаючись, лише кінчиками губ:

— У певному стані зникає всякий слід почуття. Я вас не кохаю, коли замовкаю в певний спосіб.