Пробудження Лол В. Штайн - Маргеріт Дюрас

— Татіано, ти моє життя, моє життя, Татіано.

Просторікування свого коханця цього дня Татіана слухала спочатку з насолодою, яку вона любить, — бути в обіймах чоловіка невизначеною жінкою.

— Татіано, я люблю тебе, я люблю тебе. Татіано.

Татіана погодилась, втішаюча, по-материнськи ніжна:

— Так, я тут, я з тобою.

Спочатку з утіхою, адже вона любить бачити, як вільно чоловіки почуваються поряд із нею, потім — раптово — відсторонена в згубному перлинному виблискуванні слів.

— Татіано, сестро моя, Татіано.

Почути те, що він сказав би, якби вона не була Татіаною, о! Таке солодке слово.

— Як оволодіти тобою ще більше, Татіано?

Мабуть, вже годину ми були там, усі втрьох, вона бачила, як ми по черзі з’являлися в обрамленні вікна — цього дзеркала, яке не відбивало нічого й перед яким вона, певно, з насолодою відчувала таке бажане усунення своєї особистості.

— Можливо, не знаючи того… — промовляє Татіана, — ти і я…

Нарешті настав вечір.

Жак Гольд почав знов і знов, і з усе більшою трудністю оволодівати Татіаною Карл. У якусь мить він почав безперервно говорити до іншої, якої не бачив, яка не чула його, але у зв’язку з якою він опинився дивним чином.

А потім прийшла мить, коли Жак Гольд уже не був здатен знову оволодіти Татіаною Карл.

Татіана Карл подумала, що він заснув. Вона його залишила для перепочинку, пригорнулася до нього. А він був за тисячу миль від цього місця. Ніде. Десь у полях. І він чекав, що знову, ще раз він захопить її. Але марно. Вона думала, що він спав, і говорила з ним:

— О ці слова, ти мав би мовчати, ці слова, які вони небезпечні.

Татіана Карл була засмучена. Вона не була тією, яку він міг би полюбити. Але чи не могла б вона бути нею, настільки ж, як і інша. Від самого початку було зрозуміло, що вона проста жінка із С. Тахла. І нічого більше. Нічого. Було ясно, що вона не вважала, що приголомшлива зміна Майкла Річардсона щось означала в цьому рішенні. Але яка прикрість раптом — ці слова почуття. Втрачені. Можливо.

Цього вечора, вперше після балу в Т. Біч, каже Татіана, вона знов віднайшла, відчула в роті той самий смак, смак цукру серця.

Я повернувся до вікна, вона все ще була там, там, у полі, самотня і непомітна ні для кого. Я дізнався це про неї в ту ж мить, коли дізнався про моє кохання до неї — її безмежна самодостатність із дитинними руками.

Він знов повернувся до ліжка, ліг біля Татіани Карл. Вони обійнялися серед свіжості вечора, що народжувався. Через відкрите вікно було чути аромат жита. Він сказав це Татіані.

— Аромат жита?

Вона відчула його. Вона сказала йому, що вже пізно і що їй слід було повертатися. Вона призначила йому зустріч за три дні, боячись, що він відмовиться. Він погодився, навіть не перевіряючи, чи вільний він того дня.

У кроці від дверей вона спитала, чи міг би він їй сказати щось про свій стан.

— Я хочу з тобою побачитись, — каже він, — зустрітися ще і ще.

— О, ти не повинен був так говорити, не слід.

Коли вона пішла, я вимкнув світло в номері, щоб дозволити Лол відійти подалі від поля й дістатися до міста без ризику зустрітися зі мною.

* * *

Наступного дня я домовляюся про те, щоб після обіду на годину залишити лікарню. Я шукаю її. Я проходжу перед кінотеатром, перед яким вона мене знайшла. Я проходжу перед її будинком: двері до вітальні відкриті, машини Жана Бедфорда немає, сьогодні четвер, я чую сміх дівчинки, що доноситься з галявини, на яку виходять вікна більярдної зали, потім уже сміх двох дівчат, який перемішується, у неї тільки дівчата, трійко. Покоївка виходить на ґанок, молода й доволі вродлива, у білому фартушку, вона виходить на алею, що веде до галявини, помічає мене, який зупинився на вулиці, усміхається мені, зникає. Я йду. Я хочу уникнути необхідності їхати до Готелю де Буа, але я їду туди, зупиняю машину, я об’їжджаю готель на доволі великій відстані, я їду навколо житнього поля, поле пусте, вона приходить, лише коли ми там є, Татіана і я. Я їду геть. Я повільно проїжджаю по головних вулицях, мені спадає на думку, що, можливо, вона знаходиться у кварталі, де живе Татіана. Вона там. Вона на бульварі, що проходить повз її будинок, у двохстах метрах від нього. Я зупиняю машину і йду за нею назирці. Вона йде до кінця бульвару. Вона йде досить швидко, її хода легка, красива. Вона здається мені вищою, ніж у ті два рази, що я її бачив. На ній її сірий плащ, чорний капелюшок без крис. Вона повертає праворуч, у напрямку, що веде до її дому, вона зникає. Я повертаюся до машини виснажений. Тож вона продовжує свої прогулянки, і я зможу, хай у мене й не виходить чекати на неї, зустріти її. Вона йшла досить швидко, часом вона вповільнювала ходу, майже спинялася, потім ішла знов. Вона була вищою, ніж у себе вдома, більш стрункою. Цей сірий плащ на ній я впізнав, чорного капелюшка без крис — ні, на ній його не було в житньому полі. Ні, я також ніколи не підійду до неї. Я не скажу їй: «Я не зміг чекати до такого-то дня, до такої-то години». Завтра. Чи виходить вона в неділю? Ось уже цей день. Він величезний і прекрасний. Я не маю чергування в лікарні. Один день віддаляє мене від неї. Я годинами шукаю її, на машині, пішки. Її дім завжди однаковий, з відкритими вікнами. Машини Жана Бедфорда все ще немає, немає й дівчачого сміху. О п’ятій я маю іти на чай до Беньєрів. Татіана нагадує мені про запрошення Лол на понеділок — вже післязавтра. Безглузде запрошення. Можна подумати, що вона намагається чинити, як інші, каже Татіана, впорядковано. Увечері, цього недільного вечора, я повертаюся знову до її будинку. Дім із розчиненими вікнами. Скрипка Жана Бедфорда. Вона там, вона там у вітальні, вона сидить. Її волосся розпущене. Навколо неї рухаються три дівчинки. Вона не рухається, відсутня, вона не говорить до дітей, діти так само не звертаються до неї.