Пробудження Лол В. Штайн - Маргеріт Дюрас
— Про кохання, — каже вона, — я пам’ятаю.
Татіана фіксує пустоту.
— Цей бал! О! Лол, цей бал!
Лол, не змінюючи позу, фіксує ту саму пустоту, що й Татіана.
— Як? — питає вона. — Як ти знаєш?
Татіана вагається. Нарешті вона вигукує.
— Але, Лол, я всю ніч залишалася коло тебе.
Лол не дивується, навіть не намагається згадати — марно.
— О! Це була ти, — каже вона. — Я забула.
Чи вірить у це Татіана? Вона вагається, стежить за Лол, знемагаючи, отримавши підтвердження навіть більшого, ніж її сподівання. Тож Лол запитує, з розпорошеною цікавістю, столітня емігрантка своєї юності:
— Я страждала? Скажи мені, Татіано, я ніколи не знала.
Татіана каже:
— Ні.
Вона довго хитає головою.
— Ні. Я твій єдиний свідок. Я можу це сказати: ні. Ти їм усміхалася. Ти не страждала.
Лол стискає пальцями свої щоки. Обидві вони замкнулися в цьому балу й забули про мене.
— Я пам’ятаю, — каже вона, — я мусила усміхатися.
Я обходжу навколо них по кімнаті. Вони замовкають.
Я виходжу. Я йду шукати П’єра в більярдній.
— Вони чекають на нас.
— Я шукав вас.
— Я був у парку. Ходімо.
— Ви гадаєте?
— Я гадаю, що їм байдуже, чи говоритимуть вони в нашій присутності. Можливо, вони б навіть воліли говорити при нас.
Ми заходимо до вітальні. Вони все ще мовчать.
— Ви не кличете Жана Бедфорда?
Лол устає, проходить до вестибюля, зачиняє двері — звук скрипки одразу приглушується.
— Він воліє бути далеко від нас цього вечора.
Вона подає нам черрі, бере собі ще. П’єр Беньєр випиває залпом, тиша його лякає, він погано зносить її.
— Я в розпорядженні Татіани, щоб поїхати, — каже він, — коли вона забажає.
— О! ні, — благає Лол.
Я не сідаю, я блукаю кімнатою, не відводячи від неї очей. Все мало б бути очевидним. Але Татіана занурена в бал Т. Біч. Вона не має бажання йти звідси, вона не відповіла своєму чоловікові. Це був також бал Татіани. Вона знову переглядає його, вона не бачить навколо себе жодної особи з присутніх.
— Жан усе більше й більше любить музику, — говорить Лол. — Іноді він грає до ранку. Це трапляється з кожним разом частіше.
— Це людина, про яку говорять, говорять про його концерти, — каже П’єр Беньєр. — Рідко трапляється бенкет, вечірка, де б про нього не говорили.
— Це майже правда, — кажу я.
Лол говорить, щоб затримати їх, щоб затримати мене, намагається полегшити собі задачу. Татіана не слухає.
Лол сідає на краєчок стільця, готова піднятися, якщо хтось дасть сигнал про відхід. Вона каже:
— Жан одружився за цікавих обставин. Мабуть, через це також люди говорять про нього, вони згадують про наше одруження.
Тоді я запитую в Татіани:
— А яким був Майкл Річардсон?
Вони, не здивовані, дивляться одна на одну без кінця, без кінця вирішують неможливість розказати, усвідомити ці миті, цю ніч, глибина якої відома тільки їм, години якої спадали, вони бачили, одна по одній, до останньої, яка знайшла кохання, змінене руками, іменами, помилкою.
— Він ніколи не повертався, ніколи, — каже Татіана. — Яка ніч!
— Повертався?
— Він нічого не має в Т. Біч. Його батьки померли. Спадок він продав також не повертаючись.
— Я знала, — каже Лол.
Вони говорять між собою. Скрипка продовжує грати. Напевно, Жан Бедфорд грає також для того, щоб не бути з нами цього вечора.
— Можливо, він помер?
— Можливо. Ти його любила, як саме життя.
Лол робить легку гримаску сумніву.
— А чому приходила поліція?
Татіана дивиться на нас, дещо приголомшена, розгублена: цього вона не знала.
— Ні, твоя мати говорила про це, але поліція не приходила.
Вона задумалася. І саме тоді неясність повертається. Але вона повертається лише на бал.
— Проте мені здавалося. Було необхідно, щоб він поїхав?
— Коли?
— Вранці?
Лол прожила всю свою юність тут, у С. Тахла, її батько був німець за походженням, він був викладачем історії в університеті, її мати була родом зі С. Тахла, Лол має брата, що старший за неї на дев’ять років, він живе в Парижі, вона не говорить про цього свого єдиного родича. Лол зустріла чоловіка з Т. Біч під час своїх шкільних канікул одного ранку на кортах. Він мав двадцять п’ять років, єдиний син великих землевласників в околицях, без роботи, освічений, блискучий, занадто блискучий, з похмурим настроєм. Лол покохала Майкла Річардсона, відколи побачила.
— Як тільки він змінився, він мусив поїхати.
— Жінка, — каже Татіана, — то була Анн-Марі Штреттер, француженка, дружина французького консула в Калькутті.
— Вона померла?
— Ні, вона постаріла.
— Як ти знаєш?
— Іноді я бачу її влітку, вона проводить кілька днів у Т. Біч. Це кінець. Вона ніколи не покидала свого чоловіка. Те, що було між ними, певно, продовжувалося дуже недовго, кілька місяців.
— Кілька місяців, — повторює Лол.
Татіана бере її за руку, стишує голос.
— Слухай, Лол, послухай мене. Чому ти кажеш хибні речі. Ти це невмисно?
— Навколо мене, — знов починає Лол, — всі помилялися щодо істинних причин.
— Відповідай мені.
— Я брехала.
Я запитую:
— Коли?
— Весь час.
— Коли ти кричала?
Лол не намагається відступати, вона здається Татіані. Ми не рухаємось, не робимо жодного жесту, вони забули про нас.
— Ні. Не тоді.
— Ти хотіла, щоб вони залишилися?
— Тобто? — каже Лол.
— Чого ви бажаєте?
Лол замовкає. Ніхто не наполягає. Потім вона відповідає мені:
— Побачити їх.
Я виходжу на ґанок. Я чекаю на неї. Від першої хвилини, коли вони обіймалися перед терасою, я чекаю на Лол В. Штайн. Вона цього хоче. Цього вечора, затримуючи нас, вона грає з вогнем, це чекання, вона весь час відкладає його, схоже, що вона все ще чекає в Т. Біч того, що відбудеться тут. Я помиляюся. Куди ми йдемо з нею? Можна помилятися без кінця, але ось ні, я спиняюсь: вона хоче бачити, як приходить зі мною, насувається на нас, нас поглинає темрява завтрашнього дня, що стане ніччю в Т. Біч. Зовсім скоро, коли я поцілую її губи, двері відчиняються, я повернуся. П’єр Беньєр слухає, він більше не говорить про те, щоб піти, його замішання зникло.
— Він був молодший за неї, — каже Татіана, — але наприкінці ночі, здавалося, вони мали однаковий вік. Ми всі мали величезний вік, незліченний. Ти була найстаршою.
Кожного разу, коли одна з них говорить, ніби відкривається шлюз. Я знаю,
