Рент. Усна біографія Бастера Кейсі - Чак Паланік

Безін Карлайл: Ну, не забувайте. В основному я бачила Кейсі в церкві. На недільній службі та після — на вечерях усклад, які організовувала фермерська спілка.

Секретний складник, який змушував людей по-справжньому розсмаковувати персиковий коблер[41], — вишневі кісточки, що на них всі боялися натрапити. Можна випадково навіть щелепу зламати. Секретом хлібного пудинга з яблуками була вмішана в нього купа гострих скалок із горіхової шкаралущі.

Поїдаючи її запіканку з тунця, ти не пасталакав і не гортав мимохідь «Нешнал Джіогрефік». Твої очі й вуха опинялись у тебе в роті. Весь твій світ опинявся в тебе в роті, обережно намацуючи маленькі бганочки фольги, які Айрін Кейсі ховала в шматочках тунця. Побічним ефектом повільного жування було природне, глибоке розкуштовування і те, що вся їжа смакувала краще. Можливо, інші пані були куди вправнішими куховарками, але цього ніхто не помічав.

Шот Даньюн (ζ руйнувальник): Рентів тато додержував правила: «Якщо щось схоже на випадковість, на тебе ніхто не розсердиться».

Айрін Кейсі: У чоловіків є схильність до поспіху, вони завжди рвуться, щоб швидше закінчити роботу.

Ехо Лоуренс: Ось вам секрет самотньої дівчини: з чоловіком треба повечеряти на першому побаченні, бо так можна дізнатися, як він буде тебе трахати. Хамло, що вмить глитає свою порцію, навіть не глянувши, що жує, — з таким типом у ліжко не залазь.

Боді Карлайл: Місіс Кейсі пекла такі торти на день народження, що доводилося горіти з сорому за свою ліниву матусю. Інколи це був шоколадний локомотив, що тягнув поїзд, із одним вагоном — вишневим пирогом, іншим — ванільним, а за ними платформи й цистерни, кожен зі своїм смаком, поки потяг не завершувався кленовим гальмівним вагоном. Але навіть не намагайтеся скуштувати її торт, бо доведеться ласувати сосновими трісками й кров’ю.

Лоґан Елліот (☼ друг дитинства): Насправді, якщо ти не жував як слід її їжу, то її їжа жувала тебе.

Айрін Кейсі: Я зрозуміла, що доки їжа сильніше смакує, аніж робить боляче, ти їстимеш. Доки ти більше насолоджуєшся, ніж страждаєш.

Безін Карлайл: Взагалі, вечері всклад, організовані фермерською спілкою, мали б бути суспільною подією, яка дає людям можливість поспілкуватися, приділити одне одному увагу. Не візьміть це близько до серця, але щоразу, як Айрін Кейсі приносила свій курячий пиріг або «трибобовий салат»[42], люди, замість соціалізуватися, зосереджено витягали з рота всякий непотріб. Її страви були непогані, але заступали собою товариські теревені. Замість товариства, яке вкотре пережовує, хто поставив синець під оком його дружині чи хто розважається з її чоловіком, у кінці кожного колективного обіду залишалася хіба що купка справжнього сміття біля кожної тарілки. Горбок із кісточок, камінчиків, скріпок. Цілі бруньки гвоздики, гострі, мов канцелярські кнопки.

Една Перрі: На Різдво в чужоземних народів є традиція пекти торт, сховавши в ньому маніпусіньке малятко-Ісуса. Вони кажуть, що той, хто знайде фігурку малого Христа, буде особливо благословенний цього року. Просто маленький ляльковий малюк з пластику. Але Айрін Кейсі зазвичай вмішувала в своє тісто стільки ж ложок маленького Ісуса, скільки борошна й цукру. Засувала малятко-Христа до кожного кусника. Можливо, вона просто хотіла, щоб якомога більше людей відчуло себе пестунчиками долі, але це завжди виходило якось ненормально: товариство, що відригує цілі зграї, цілі приплоди голеньких, рожевих пластикових Спасителів. Родить цих мокрих немовлят з власних вуст. Величезні відбитки зубів угризлися та вчепилися Спасителю в усміхнене лице. Різдвяний обід усклад в будинку фермерської спілки, і народ сидить за довгими столами, прикрашеними червоним гофрованим папером, і всі відкашлюють цих заслинених маленьких Христів — це ніколи не здавалося так уже доброчесно.

Безін Карлайл: Так само як не завжди кращою дитиною є та, яку ти любиш найбільше, — інколи це дитя, яке приносить тобі найбільше клопоту, — так і люди запам’ятали тільки ту їжу, яку на колективні обіди приносила Айрін Кейсі. Про іншу їжу, куди ліпшу, як-от горіхові брусочки Ґленди Гендерсен чи запечене грушеве пюре Саллі Пібоді, — про цю їжу ніхто й не згадував удруге — просто тому, що вона не душила вас до напівсмерті.

Ехо Лоуренс: Того разу після оргазму я відчуваю в собі якийсь тиск, не біль, а швидше щось таке, як коли тампон усередині перекошує. Ніби мені варто сходити пі-пі. Рент засуває в мене два пальці й витягає щось рожеве. Гладке й лискуче від слини.

Навіть голі, ми ніколи не дотикаємося. Висохлий та в’язкий чи мокрий та слизький, завжди відчувається тонкий шар поту, чи слини, чи сперми.

Так само спираючись на обидва лікті, Рент розглядає щось на своїй долоні.

Ніби він щойно висмоктав цю рожеву штуку з мене.

Тож, ясна річ, мені доводиться сісти й подивитись. Але це просто жарт.

Маленька лялечка. Немовля, зроблене з рожевого пластику. І Рент каже: «А це як тут опинилось?» Мантра його матусі.

Він шкіриться до мене й каже: «Ця штука тут перетворює мене на короля фортуни…»

Майже не має значення, що з його слиною я дістала сказ.

Боді Карлайл (☼ друг дитинства): У понеділок уранці я зазвичай почувався виснаженим, бо цілу ніч у неділю не спав, зазубрюючи алгебру. Містер Вайланд задавав домашніх завдань на шість-вісім годин тарування, і я завжди залишав їх на останню хвилину. Заплющивши очі, я все ще можу чути голос очевидця, дівчини, яка виводила ці заняття. Оскільки неможливо вивести думки — а тільки різний чуттєвий мотлох типу смаку, запаху, звуку та вигляду — то очевидець проговорює кожен крок свого рівняння, базікає без упину, поки ти дивишся, як крейда в її руці видряпує цифри