Деміан - Герман Гессе

Мирний спокій тих тижнів і місяців, які забарвилися образом Беатріче, давно минув. Я гадав тоді, що досяг якоїсь гавані, де знайшов певну внутрішню злагоду. Але й досі бувало так: як тільки якісь світлі мрії справляли на мене благотворний вплив, вони тут же починали в’янути, тьмяніти. Отже, марно зітхати за ними… Я жив немов у вогні невгамовного пожадання, напруженого очікування, і це часто доводило мене до якогось шаленства. Образ вимріяного кохання я часто бачив перед собою набагато виразніше, ніж власні руки. Я розмовляв із ним, плакав чи проклинав його. Мінливий образ ставав то матір’ю, і в сльозах я схилявся перед ним на коліна, то прибирав риси коханої, і я відчував жагучий жаданий поцілунок, а іноді мав щось страхітливо-зловісне, і я називав його чортом і хвойдою, вампіром і вбивцею. Той мінливий образ спокушав мене найніжнішими любовними мріями або всілякими безпутствами — він не знав міри ні в доброму і прекрасному, ні в ницому і злому.

Всю ту зиму я прожив у внутрішній збуреності, описати яку мені важко. До самотності я звик давно, вона не пригнічувала мене, я жив мріями про Деміана, із яструбом, з образом багатоликої постаті, яка наснилася мені, яка була моєю долею і моєю любов’ю. Цього було достатньо, щоб у ньому жити, бо все дихало чимось більшим, далеким, усе вказувало на Абраксаса. Але жоден мій сон, жодна думка не була мені підвладна, я не міг викликати її чи забарвити за власним бажанням. Вони приходили і захоплювали мене, керували мною, я жив ними.

Ззовні я, щоправда, почувався захищеним. Страху перед іншими я не відчував — це засвоїли і мої однокласники, вони ставилися до мене з потаємною повагою, яка часто викликала у мене зневажливу посмішку. Якби я хотів, то міг би розгледіти наскрізь більшість із них, і часом траплялося, що цим я їх дуже дивував. Але прагнув я цього рідко або взагалі не хотів. Я завжди був зайнятий собою, тільки собою. І палко жадав нарешті також виліпити щось із себе для світу, вступити з ним у якісь стосунки, у боротьбу. Іноді, коли я ввечері блукав вулицями, розворохоблений, я міг до півночі не повертатися додому, сподіваючись: от-от зараз зустріну свою омріяну любов, вона пройде повз мене за рогом наступного будинку чи покличе мене з найближчого вікна… Оте напружене чекання було часом нестерпно-болісним, і я був готовий уже мало не накласти на себе руки.

Якийсь своєрідний прихисток я знайшов ділком «випадково», як кажуть зазвичай. Але щоб той, кому чогось бракує, знаходив необхідне — так не буває, тут грає не випадковість, а він сам, його веде власна потреба, власна зумовленість.

Під час моїх прогулянок до мене вже іноді долинали звуки органа від однієї церковки на околиці міста, але я там не затримувався. Проходячи вже вкотре повз цю церкву, я знову почув орган і упізнав музику Баха. Я підійшов до вхідних дверей — вони були замкненими. Вулиця була майже безлюдна, і я присів біля брами на підмурівок, підняв комір пальта і став слухати. Орган був із нешироким діапазоном, але грав хтось на ньому чудово, з незвичним, дуже особистим пристрасним завзяттям, музика звучала як молитва. У мене було таке відчуття, що в цій музиці захований скарб, а той, хто грав, знав це і тепер намагався видобути його, боровся за це, мов за власне життя. У музиці (якщо мати на увазі техніку виконання) я мало що смислив, але оте вираження душі я інстинктивно вловлював ще з дитинства і відчував у собі музикальність як щось само собою зрозуміле.

Потім музикант зіграв щось сучасне, можливо, Регера. У церкві було майже темно, тільки промінчик сонця просотувався крізь найближчий вітраж. Музика стихла, я ще якийсь час прогулювався біля церкви, поки не побачив органіста, який виходив. Це був ще порівняно молодий чоловік, проте старший за мене — незграбний, приземкуватий. Він швидко, енергійно і трохи наче невдоволено попрямував геть.

Відтоді я звик іноді у вечірні години сидіти перед церквою чи прогулюватися біля неї. Одного разу я застав двері відчиненими і, щасливий, просидів мерзнучи півгодини на лаві, поки органіст грав нагорі при мізерному гасовому освітленні. У тій музиці, яку він награвав, я чув не лише його самого. Все, що він грав, здавалося також пов’язаним зі мною якоюсь спорідненістю, якимось таємничим зв’язком. Усе, що він виконував, було релігійним, ревним і набожним, благочестивим. Але не як у парафіян і пасторів, а як у прочан і жебраків середньовіччя. Благочестивим з усією неозорою повнотою того світовідчуття, що вище будь-яких віросповідань. Органіст старанно виконував твори майстрів іще до Баха і старих італійських композиторів. І всі вони промовляли одне й те саме, всі говорили про те, що було і в душі музиканта: туга, проникливе сприйняття світу і бурхливий розрив із ним, жагуча напруженість того, хто дослухається до власної душі, сп’яніння від віддачі і пильний інтерес до чудесного.

Одного разу, коли органіст вийшов із церкви, я потайки пішов слідом за ним і побачив, як він зайшов до невеличкого шинку на околиці міста. Я не втримався і пішов за ним. Тут я вперше розгледів його зблизька. Він сидів за столиком у кутку, не знявши чорного фетрового капелюха, за келихом вина, і обличчя його було саме таким, як я й сподівався. Воно було якесь дикувате, допитливе і вперте, норовливе і сповнене волі, хоча в кутиках вуст вгадувалося щось ніжне і дитяче. Все чоловіче і сильне зосередилося в очах і на чолі, нижня частина обличчя була ще неокреслена і почасти млява, м'яке підборіддя не дуже пасувало своїм хлоп'ячим обрисом до чола і рішучого погляду. Meні сподобалися його темно-карі очі, сповнені гордості й відокремленості.

Я мовчки сів навпроти. Окрім нас, у шинку не було більше нікого. Він зиркнув на мене, ніби хотів спекатись. Однак я не відводив від нього свого погляду, поки він не буркнув грубувато:

— Якого дідька ви витріщилися на мне? Вам щось потрібно?

— Нічого мені від вас не потрібно, — відповів я. — Я й так від вас уже багато чого узяв.

Він спохмурнів.

— Ви мрієте музикою? По-моєму, це огидно — бути мрійником музики.

Я не піддався на грубощі.

— Я вже не раз вас слухав там, у церкві, — вів я далі. — Втім, я не хочу набридати. Я, власне, шукав для себе чогось особливого —