Деміан - Герман Гессе

Сон вивітрився, стояла глибока ніч, я почув, як дощ періщить у вікно. Я встав, аби зачинити вікно, і наступив при цьому на щось, що валялося під ногами. Вранці я побачив, що то був аркуш з портретом. Він лежав мокрий, увесь зіжмаканий. Я поклав його поміж аркушами промокального паперу в якусь товсту книгу, щоб просушити. Наступного дня я подивився — папір уже встиг висохнути. Але портрет змінився. Червоні вуста зблідли і стали вужчими. Тепер це точно були вуста Деміана.

Я взяв чистий аркуш і почав малювати птаха з герба. Як він, власне, виглядав, я пам’ятав невиразно, та й те, що пам’ятав, не можна було розгледіти навіть із близької відстані — то була давня ліпнина, неодноразово зафарбована. Птах стояв (чи то сидів) на чомусь — не то на квітці, не то в гнізді чи на верхівці дерева. Я цим не переймався і почав з того, що чітко собі уявляв. З якоїсь внутрішньої потреби я одразу використав яскраві фарби, голова птаха на моєму аркуші виявилася золотаво-жовтою. Залежно від настрою я продовжував цю роботу і через декілька днів завершив її.

Птах вийшов хижий, з гострою, рішучою яструбиною головою. Його тулуб визирав наполовину з темної земної кулі, з якої він вилуплювався, немов із гігантського яйця, на тлі синього неба. У міру того, як я дивився на цей аркуш, мені дедалі більше здавалося, що переді мною такий самий кольоровий герб, який я бачив у своєму сні.

Написати Деміану листа я б не зміг, навіть якби й знав, куди писати. Але в тому ж мрійливому передчутті, в якому я тоді все робив, я вирішив відіслати йому цього листа з яструбом — незалежно від того, дійде він до нього чи ні. Нічого не написавши на аркуші, навіть не зазначивши свого прізвища, я ретельно обрізав його краї, купив великого конверта і написав на ньому колишню адресу свого приятеля. Тоді все це відразу й відіслав.

Наближався якийсь іспит, і мені доводилося працювати більше, ніж зазвичай. Вчителі знову стали люб’язні зі мною після того, як я несподівано змінив свою поведінку. Хорошим учнем я, щоправда, не був і тепер, але ні я, ні хтось інший уже не пам’ятав, що півроку тому всі припускали можливість мого відрахування з пансіону.

Батько знову писав мені в колишньому тоні — без докорів і погроз. Однак я не відчував потреби пояснювати йому (або ще комусь), яким чином відбулася в мені ця зміна. Випадково ця зміна збіглася з бажаннями моїх батьків і вчителів. Ця зміна не привела мене до інших людей, ні з ким не зблизила, навпаки — зробила мене іще самотнішим. Вона прагнула кудись — до Деміана, до далекої долі. Я й сам цього не знав, адже я був усередині того, що відбувалося.

Почалося все з Беатріче, але з деякого часу я жив зі своїми листами і своїми думками у світі настільки нереальному, що я загубив її з поля зору. Нікому, навіть якби я й хотів, я не зміг би сказати жодного слова про свої сни, про мої очікування, про мою внутрішню переміну.

Та і як я міг цього хотіти?

Розділ п’ятий

ПТАХ ВИБИВАЄТЬСЯ З ГНІЗДА

Мій намальований птах із сновидінь літав десь дорогами і шукав мого приятеля. Відповідь прийшла найнесподіванішим чином.

Якось після перерви між двома уроками я знайшов вкладену в підручник записку. Складена вона була так, як це зазвичай робилося, коли однокласники на уроці потай обмінювалися записками. Мене здивувало: хто міг прислати таку записку, адже ні з ким з учнів я не спілкувався? Я вирішив, що це, мабуть, запрошення взяти участь у якій-небудь витівці. Я недбало, і навіть не прочитавши записки, вклав її в підручник на парті. Лише під час уроку, розгорнувши його, я знов натрапив на папірець.

Я покрутив його бездумно, розгорнув записку і побачив там кілька слів. Я зупинив свій погляд на них і здригнувся, прочитавши. Тої миті моє серце стиснулося перед знаком долі, немов від якогось невідомого передчуття:

«Птах вилуплюється з яйця. Яйце — це світ. Хто хоче народитися, має зруйнувати цей світ. Птах летить до бога. Його звати Абраксас».

Прочитавши кілька разів ці рядки, я поринув у роздуми. Не підлягало сумніву: то була відповідь Деміана! Ніхто не міг знати про птаха, окрім нас двох. Отже, він отримав мій малюнок! Він зрозумів і допоміг мені витлумачити його. Але який взаємозв'язок між цим усім? І мене насамперед мучило питання: хто ж такий Абраксас? Я ніколи не чув і не читав про таке. «Бога звати Абраксас?»

Урок закінчився, але я з нього не запам'ятав нічого. Розпочався наступний, останній. Його провадив новий учитель, який прийшов до нас одразу після закінчення університету і сподобався нам уже тому, що був молодий і поводився з нами без награної поважності.

Отож ми читали Геродота під керівництвом доктора Фоллена. Це читання належало до тих небагатьох навчальних предметів, які мене цікавили. Але цього разу мене там мовби й не було. Я машинально розгорнув книгу, за перекладом не стежив, як і раніше заглиблений у свої думки. Зрештою, я вже не раз переконувався на власному досвіді, яке справедливе було те, про що говорив мені на заняттях для конфірмантів Деміан. Якщо чогось сильно захотіти — цього можна досягти. Коли я бував на уроці надто заглиблений у свої думки, я міг бути впевнений, що вчитель мене не потурбує, — спрацьовував захист. А коли я був неуважний і куняв, він несподівано поставав переді мною — таке теж траплялося. Я вже перевірив і те, про що він іще розповідав — про дію пильного погляду і таке інше. Тоді, раніше, у мене нічого не виходило, а тепер я часто відчував, що зосередженням і концентрацією можна домогтися багато чого.

І ось я сидів на уроці, а думками блукав десь далеко від Геродота. Та раптом несподівано до мене долинув, вдаривши, мов блискавка, голос учителя — і я аж здригнувся з переляку. Він стояв зовсім близько, я вже було подумав, що він вигукне зараз моє прізвище. Але він і не думав дивитися на мене, і я