Деміан - Герман Гессе
З усіх цих нових відчуттів, у яких я намагався виразити себе оновленого, одне стало для мене важливим: я став малювати. Все почалося з того, що той англійський портрет Беатріче, який зберігався у мене, був не надто схожий на ту дівчину. Я вирішив спробувати намалювати її для себе. З цілковитою радістю й надією я приніс до своєї кімнати (віднедавна у мене була своя кімната) гарний папір, фарби та пензлі, приготував палітру, фаянсові плошки, олівці. Різноманітні емульсійні фарби в тюбиках, які я придбав, викликали в мене захоплення. Серед них була вогненна хромова, мені й зараз ввижається, як вона вперше спалахнула в маленькій білій плошці.
Я почав роботу обережно. Намалювати обличчя було важко, я хотів спробувати спочатку з іншого. Я малював орнаменти, квіти і невеличкі пейзажі-фантазії, дерево біля каплиці, римський міст із кипарисами. Іноді я зовсім забувався за цією грою, був щасливий, немов дитина з коробкою фарб. Врешті-решт, я став малювати Беатріче.
Кілька малюнків зовсім не вдалися, і я їх викинув. Що більше я намагався уявити собі обличчя дівчини, яку лише раз зустрів на вулиці, то гірше просувалася справа. Врешті-решт, я відмовився від цієї спроби і став малювати просто обличчя, підкоряючись фантазії і тим порухам, які виникали мимохідь з уже розпочатого, з барв і рухів пензля. Обличчя, яке вийшло, було надумане, і я був ним невдоволений. Однак я одразу продовжив експеримент, і кожен новий аркуш промовляв ясніше, підходив ближче до вимріяного образу, але аж ніяк не до реальності.
Дедалі більше я звикав замріяно проводити лінії пензлем і заповнювати поверхню аркуша, для якої не існувало якогось взірця, — це виникало навмання, з підсвідомого. Нарешті одного разу я майже несамохіть намалював обличчя, яке промовляло більше, ніж усі попередні. Це не було обличчя тієї дівчини — воно вже давно вочевидь було не таким. Це було щось нереальне, але не менш вартісне. Воно нагадувало більше юначе, ніж дівоче: волосся було не світло-русяве, як у моєї красуні, а каштанове, з рудуватим відтінком, підборіддя міцне й рішуче, а вуста червоні. В цілому обличчя вийшло дещо статичне, схоже на маску, але було виразним і сповненим внутрішнього життя.
Я сів перед завершеним портретом і в ту мить відчув, що він справив на мене дивне враження. Він здавався мені чимось на кшталт ікони чи священної маски, напівчоловічий-напівжіночий, однаковою мірою сповнений як волі, так і мрійливості, незворушний, але водночас і живий. Це обличчя мені щось промовляло, воно було часткою мене самого і наче висувало мені якісь вимоги. І в ньому була схожість із кимось, але я не знав, з ким саме.
Цей портрет супроводжував певний час усі мої думки і розділяв зі мною моє життя. Я тримав його в шухляді, щоб його ніхто не вкрав і не міг потім поглузувати з мене. Але щойно я опинявся наодинці у своїй кімнатчині, я витягав портрет з шухляди і починав спілкуватися з ним. Увечері я пришпилював його напроти ліжка булавкою до шпалер, дивився на нього, аж поки не засинав, а вранці на нього падав мій перший погляд.
Саме тоді мені знову стали часто снитися сни (що нерідко траплялося зі мною в дитинстві). Мені здавалося, що я вже багато років не бачив сновидінь. Тепер вони знову з’явилися — образи цілковито нового штабу, і в них часто поставало намальоване мною обличчя — жваве й промовисте, налаштоване щодо мене то дружньо, то вороже, то спотворене гримасою, то безмежно прекрасне, гармонійне і благородне.
Якось уранці, прокинувшись після такого сну, я несподівано впізнав його. Він дивився на мене дивно знайомим поглядом і, здавалося, промовляв моє ім’я. Здавалося, що обличчя було звернене до мене з прадавніх часів, і воно знає мене, як знає моя мати. З калатанням серця я вирячився на цей аркуш, на каштанове густе волосся, на жіночні вуста, на високе сяйливе чоло (таким став малюнок), і дедалі сильніше відчував, що я знову його віднайшов, що я його зрозумів!
Я схопився з ліжка, встав перед цим обличчям і втупився в нього з дуже близької відстані, прямо в його широко розплющені зеленкуваті нерухомі очі, з яких праве око знаходилося тропіки вище від лівого. І несподівано це праве око… кліпнуло, злегка підморгнуло, ледь-ледь, але виразно! І тоді я збагнув, кого намалював.
(Як я не міг цього збагнути досі?) То було обличчя… Деміана.
Пізніше я не раз порівнював свій портрет зі справжніми рисами Деміана, що збереглися в моїй пам’яті. Вони були не зовсім такі, хоча й схожі. Але все-таки це був Деміан.
Одного вечора на початку літа сонце світило косим червонястим промінням в моє вікно, що виходило на захід. Кімнату огорнули сутінки. Тут мені заманулося прикріпити шпилькою портрет Беатріче (чи то Деміана) до віконної рами й подивитися на нього, коли він просвічується вечірнім сонцем. Обриси обличчя розпливлися, але обведені червонястим очі, сяйливе чоло і червоні вуста палали глибоко й дивовижно з поверхні аркуша. Я довго сидів перед портретом, навіть тоді, коли він уже не освічувався сонцем. І поступово в мені зродилося відчуття, що це не Беатріче і не Деміан… а я сам. Портрет не був схожий на мене, та й не мав бути таким, однак я відчував — він усе ж був тим, що становило моє життя, він був моєю суттю, моєю долею чи моїм демоном. Так виглядатиме мій справжній друг, якщо я знайду собі його коли-небудь. Такою буде моя кохана, якщо колись вона з’явиться у мене. Таким буде моє життя, і такою буде моя смерть. Це було відлуння і ритми моєї душі.
Тими днями я саме став читати книжку, яка справила на мене набагато сильніше враження, аніж усе те, що я читав досі. Та й пізніше я вже рідко так поринав у книги, хіба що, можливо, в твори Ніцше. Це була збірка Новаліса — з листами і сентенціями, багато з яких я не розумів, але які, тим не менш, мене невимовно захоплювали і зачаровували. Один із цих висловів мені тепер пригадався. Я накреслив його під портретом: «Доля і вдача є суть одного поняття». Отже, я це зрозумів…
Дівчина, яку я назвав Беатріче,
