Деміан - Герман Гессе

Моя туга за Максом Деміаном посилилась. Я нічого не знав про нього вже кілька років — анічогісінько. Якось я зустрівся з ним на вакаціях (тепер бачу, що проминув цю коротку зустріч у своїх нотатках, і причиною цього був сором і марнославство. Я маю це надолужити).

Отже, одного разу під час вакацій, тиняючись рідним містом, як завжди, з гордовитим і дещо втомленим обличчям від часів моєї безпутної пори, розмахуючи ціпком і вдивляючись у незмінні, зневажувані обличчя філістерів, я побачив, як назустріч мені йде мій колишній приятель. Побачивши його, я аж здригнувся. І тут же мимоволі згадав про Франца Кромера. Хоч би Деміан встиг забути цю історію… Це було так неприємно — відчувати себе зобов’язаним йому, власне, це дурна дитяча історія, але все-таки зобов’язання…

Він, здавалося, споглядав, чи я привітаюся з ним, і коли я зробив це якомога недбаліше, він подав імені руку. То був той самий потиск його руки — міцний, теплий і все ж мужній, чоловічий!

Він уважно подивився мені в обличчя і промовив:

— Ти подорослішав, Сінклере.

Сам він, здавалося, анітрохи не змінився — був так само мудрий, так само молодий, як і завжди.

Він приєднався до мене, ми прогулювалися і говорили про якісь дрібниці, не згадуючи нічого з минулого. Мені пригадалося, що я колись писав йому, але відповіді так і не отримав. Ах, хоч би він забув оті дурні, безглузді листи… Але про них він нічого не сказав.

Тоді ще не було ніякої Беатріче і ніякого портрета — пора мого гультяйства ще тривала. Я запросив його до шинку, який знаходився за містом. Він погодився. Я хвацько замовив пляшку вина, розлив у келихи, цокнувся з ним і за студентським застільним звичаєм вихилив келих одним духом.

— Ти часто сюди заглядаєш? — запитав він мене.

— Буває… — проказав я лінькувато. — А що ж іще робити? Як-не-як, це найвеселіше.

— Ти так гадаєш? Можливо, в цьому є і щось приємне — сп’яніння, вакхічна радість. Але я вважаю, що в більшості випадків люди, які багато часу проводять у шинках, деградують. Meні здається, що оте тиняння по шинках — є у цьому щось убого-міщанське. Натомість буйство цілу ніч із палаючими факелами, легке приємне сп’яніння і юні веселощі! Але отак — день за днем, келих за келихом — хіба це те? Ти можеш собі уявити, наприклад, щоби Фауст щовечора нидів у пивниці?

Я пив і вороже дивився на нього.

— Але ж не кожен — Фауст, — проказав я коротко.

Він глянув на мене трохи спантеличено. Потім засміявся з колишньою бадьорістю і перевагою.

— Ну, не будемо про це сперечатися. Мабуть, життя випивохи і гультяя дещо жвавіше, ніж будні нудного обивателя. І до того ж (я це десь вичитав) життя розпусника — найкраще підґрунтя для містика. Адже завжди знайдуться такі люди, як святий Августин приміром, що стають ясновидцями. Він теж спочатку був гульвісою.

Я недовірливо зиркнув на нього, бо аж ніяк не хотів, щоб він мене повчав. Тоді промимрив байдуже:

— Що ж, кожному своє… Зізнаюся чесно, я не маю ніякої охоти ставати ясновидцем чи ще кимось таким…

Деміан розуміюче блиснув на мене ледь примруженими очима.

— Любий Сінклере, — проказав він повільно, — я не хотів сказати тобі щось неприємне.

До речі, чому ти вихиляєш келих за келихом — ми обоє не знаємо. Натомість, те, що сидить у тобі, що творить твоє життя, знає це. Добре знати, що у нас всередині є хтось, хто все знає, всього прагне, все робить краще, ніж ми самі. Однак вибач, мені вже час.

Ми хутко попрощалися. Я залишився сидіти, похмуро допиваючи пляшку, а коли вже виходив, то довідався, що Деміан за все сплатив. Мене це ще більше роздратувало.

Зараз мої думки зачепилися за цю незначну обставину. Їх знову заповнив Деміан. Згадались слова, сказані ним у тому убогому шинку, вони виринули в моїй пам'яті з вражаючою чіткістю: «Це так добре знати, що всередині нас є хтось, хто все знає!»

Я глянув на картину, що висіла на вікні, — вона зовсім потьмяніла. Але очі все ще палали. То був погляд Деміана. Або того, хто був усередині мене. Той, хто все знав.

Як я сумував за Деміаном! Я нічого не знав про нього, він був недосяжний для мене. Я знав тільки те, що він, здається, десь навчається і що після того, як він закінчив гімназію, його мати виїхала з нашого міста.

Я перебирав у пам'яті все, пов’язане з Деміаном, починаючи з історії з Кромером. Багато чого випливало із того, що Деміан розповідав мені колись, воно мало сенс і сьогодні, було злободенним і стосувалося мене. І те, що він при нашій останній, такій похмурій зустрічі розповів про розпусника і святого — теж викликало несподівано яскраві почуття, що спалахнули в моїй душі. Хіба точнісінько не те ж саме відбувалося зі мною? Хіба я не жив у хмелю і бруді, в отупінні і розгубленості, поки новий імпульс життя не пробудив у мені щось прямо протилежне — бажання чистоти, тугу за святістю?

Так я продовжував ворушити спогади, а тим часом давно настала ніч, і за вікном мрячив дощ. У моїх спогадах, у які я занурився, теж було чути шум дощу. Тоді це було під каштанами, коли Деміан став розпитувати мене про Кромера, розгадавши мої перші таємниці. Одне спливало за іншим: розмови по дорозі в школу, уроки для тих, хто готувався до конфірмації. Нарешті я згадав нашу першу зустріч. Про що тоді йшлося? Я не міг одразу пригадати, але мені нікуди було поспішати, і тому я повністю віддався спогадам. І ось нарешті я пригадав. Ми стояли перед нашим будинком, після того як Деміан відкрив мені свої думки щодо Каїна. Він розповідав тоді про старовинний герб над вхідними дверима нашого будинку, що стерся, про рельєф, що розширювався донизу. Він сказав, що його цікавить цей герб і що на такі речі слід звертати увагу.

Вночі мені приснилися Деміан і герб, який невпинно видозмінювався. Деміан тримав його в руках, а герб ставав то маленьким і сірим, то велетенським і різнобарвним, але Деміан пояснив мені, що це завжди один і той самий герб. А під кінець