Деміан - Герман Гессе

про які ви мені не розповідаєте. Я й не хочу про них знати. Але скажу вам: живіть ними, цими снами, грайтеся в них, споруджуйте їм вівтарі. Це ще не досконалість, але це певний шлях. Чи оновимо ми — ви, я і ще хтось — коли-небудь світ, — буде видно. Але всередині себе ми маємо оновлювати його щодня, інакше з нас нічого не вийде. Подумайте про це! Я знаю, що у свої вісімнадцять років, Сінклере, ви не ходите до вуличних повій. Отже, у вас повинні бути інтимні сни, любовні жадання. Можливо, ви їх боїтеся. Не бійтеся їх. Вони — найкраще з того, що у вас є. Можете мені повірити. Я багато втратив на тому, що у ваші роки нищив свої інтимні сни, прояв життєвості. Цього робити не слід. Знаючи про Абраксаса, робити цього вже не можна. Не треба боятися і вважати забороненим нічого з того, чого прагне наша душа.

Я спантеличено заперечив:

— Але ж не можна робити все, що заманеться? Хіба можна убивати людину тільки тому, що вона комусь огидна?

Він присунувся ближче.

— За певних обставин — можна й це. Тільки зазвичай це помилка. Та я й не хочу сказати, що потрібно робити все, що вам спаде на думку. Ні, але ці фантазії, в яких є свій сенс, ви не повинні вважати шкідливими, відмахуючись від них і моралізуючи з їх приводу. Замість того, щоб розпинати на хресті себе чи когось іншого, можна з піднесеними думками пити вино на бенкеті життя й уявляти при цьому таїнство жертвоприношення. Можна і без таких дій ставитися до своїх поривів з повагою і любов'ю. Тоді вони розкриють свій сенс — а він у них усіх є. Коли вам знову спаде на думку що-небудь, що здаватиметься божевільним і гріховним, Сінклере, — а раптом в голову шибоне думка когось убити або вчинити якусь розгнуздану розпусту — згадайте на мить, що то ж у вас всередині Абраксас шаленіє! Людина, яку ви хочете вбити, — це ж не якийсь конкретний такий-то чи такий пан — він, певне, тільки подобизна чогось, машкара. Коли ми ненавидимо когось — ми ненавидимо в його образі те, що сидить в нас самих. Те, чого немає в нас самих, — нас не хвилює.

Ніколи ще Пісторіус не говорив нічого такого, що зачепило б мене так глибоко. Я не міг говорити… Але що мене найбільше схвилювало і вразило — так це суголосність його порад з думками Деміана, які я довгі роки носив у собі. Дивина — вони нічого не знали один про одного, й обидва сказали мені одне й те саме!

— Речі, які ми бачимо, — тихо продовжував Пісторіус, — це ті ж речі, що глибоко наявні в нас самих. Немає реальності, окрім тієї, яку ми носимо в собі. Більшість людей тому й живе таким поверховим життям, бо вони сприймають за реальність зовнішні картинки, а власному внутрішньому світу не дають пробитися, сказати хоч слово. І при цьому цілком можна жити вдоволеним. Але якщо ти вже знаєш інше — у тебе вже немає вибору, ти вже не можеш іти шляхом більшості. Сінклере, шлях більшості набагато легший, а наш — важкий. Бо ми хочемо постійно рухатися.

Кілька днів по тому (перед тим я двічі марно прождав його) я зустрів Пісторіуса пізно ввечері на вулиці, коли він спотикаючись самотньо виплив із-за рогу, підштовхуваний холодним нічним вітром. Він був геть п’яний. Я не став його гукати. Він пройшов повз мене, не помічаючи нічого, втупившись перед собою палаючим відчуженим поглядом, немовби підкоряючись якомусь темному поклику з невідомості. Я пройшов за ним одну вулицю, він рухався так, немовби його хтось тягнув за якийсь невидимий мотуз, цілеспрямовано і водночас розслаблено, неначе якийсь привид. Я звернув і сумно поплентався додому, до своїх нерозгаданих снів.

«От як він „оновлює״ світ у собі!“» — подумав я і в ту саму мить відчув, що подумав щось мерзотне й підлувате. Що я знав про його сни? У своєму сп’янінні він ішов, можливо, більш правильним шляхом, ніж я у своїй тузі.

На шкільних перервах я іноді помічав, що один хлопець, на якого я зазвичай не звертав уваги, шукає нагоди зблизитися зі мною. Це був невисокий на зріст, миршавий худий хлопчина з рудувато-світлим рідким волоссям і чимось химерним у погляді й поведінці. Одного разу ввечері, коли я повертався додому, він підстеріг мене на вулиці, трохи підождав, потім побіг за мною і зупинився аж коло нашого будинку, перед вхідними дверима.

— Тобі щось потрібно? — запитав я.

— Та… Я хотів би поговорити з тобою, — сказав він нерішуче. — Може, прогуляємося трішки?

Я пішов з ним, відчуваючи, що він глибоко схвильований і сповнений якогось очікування. Руки його тремтіли.

— Ти спіритист? — запитав він раптом.

— Ні, Кнауере, — я засміявся. — Звідки ти взяв? Як тобі таке прийшло в голову?

— Але ж ти… теософ?

— Теж ні.

— Ах, ну зізнайся, мені це важливо… Я ж відчуваю, що в тобі є щось особливе. Воно у тебе в очах. Я впевнений — ти спілкуєшся з духами! Я запитую про це не з пустої цікавості, Сінклере… Знаєш, — він стишив голос, — я сам у пошуках, тільки я дуже самотній…

— Ну тоді розповідай, — підбадьорив я його. — Про духів я, щоправда, нічого не знаю, я просто люблю мріяти — ти це відчув. Інші люди теж живуть у мріях, але не у власних — ось у чому різниця.

— Авжеж, напевно, так воно і є, — прошепотів він. — Уся справа в тому, якого вони ґатунку, мрії, в яких живеш… А ти щось знаєш про білу магію?

Я заперечив. А він продовжив:

— Це коли вчишся володіти собою. Можна стати безсмертним і водночас навчитися чаклувати. Ти ніколи не проробляв нічого подібного?

Він напустив на себе кумедну таємничість, але коли я намірився піти геть, він зізнався:

— Знаєш, коли я хочу на чомусь зосередитися, я проробляю таку вправу. Придумую що-небудь, наприклад, якесь слово чи ім’я, або геометричну фігуру. Потім з усіх сил втовкмачую її подумки в себе, намагаючись уявити собі її у своїй голові, потім вганяю її собі в шию і так далі — доки цілком не заповнююсь нею. А коли цілковито заповнився — ніщо вже не може вивести мене зі стану спокою.

Я зрозумів до певної міри, що він має на увазі. Однак на думці в нього було ще щось, бо він лишався страшенно збуджений і похапливий. Я