Деміан - Герман Гессе
Він навіть приніс мені підручник із зоології і показав зображення цих старожитніх риб. І я з острахом відчув, що в мені живе якась функція, яка залишилася від ранніх епох розвитку людства.
Розділ шостий
БОРІННЯ ЯКОВА
Те, що я довідався від цього дивного музиканта Пісторіуса про Абраксаса, передати коротко неможливо. Але найважливішим, чого я в нього навчився, став наступний крок на шляху до самого себе. Тоді, у вісімнадцять років, я був дикуватим парубком, у багатьох відношеннях рано дозрілим, а щодо решти — дуже відсталим і безпорадним. Порівнюючи себе з іншими, я часто пишався собою і багато про себе думав, але нерідко бував також пригніченим і приниженим. Іноді я вважав себе генієм, а то — й напівбожевільним. Meні не вдавалося долучатися до розваг і побуту однолітків, і я часто мучився й картав себе так, немовби безнадійно був відмежований від них, немовби життя було для мене закрите.
Пісторіус, який сам був великим оригіналом, вчив мене зберігати мужність і повагу до самого себе. Те, що він завжди знаходив у моїх фантазіях і думках щось цінне, сприймав їх серйозно й з усією ваговитістю обговорював, надихало мене.
— Ви розповідали мені, — почав він, — що любите музику за те, що вона не є нудно-дидактична. Ну, припустімо, що так. Але ж ви й самі не повинні бути моралістом! Ви не повинні порівнювати себе з іншими, бо якщо природа створила вас «кажаном», то ви не повинні намагатися стати «страусом». Ви іноді вважаєте себе диваком, картаєте себе за те, що рухаєтеся іншими шляхами, не тими, якими рухається більшість. Вам слід відучитися від цього. Дивіться на вогонь, дивіться на хмари, і коли у вас з’являться видіння, а в душі промовлятимуть голоси — довіртеся їм і не запитуйте, чи це когось влаштовує, чи подобається пану вчителю чи татові, чи якомусь авторитетові! Так люди гублять себе. Зливаються з натовпом і стають скам’янілими. Любий Сінклере, наше божество звати Абраксас, він — і бог, і диявольський спокусник, включає в себе і світлий, і темний світ. Абраксас не стане заперечувати жодну вашу думку, не спростовуватиме жодного вашого сну. Не забувайте цього. Але він покине вас, якщо ви станете якимось прилизано-бездоганним та унормованим. Тоді він покине вас і знайде собі новий казан, щоб варити в ньому свої прагнення та думки.
З усіх моїх снів найприкметнішим був один. Часто, дуже часто він просотувався під геральдичним птахом до нашого старого будинку. В нім я хотів пригорнути до себе матір, але обнімав замість неї якусь могутню напівчоловічу-напівматеринську постать, якої я боявся і до якої мене все ж вабило палке жадання. І цей сон я, певна річ, ніколи не міг би розповісти своєму приятелеві. Його я затаїв навіть тоді, коли вже відкрив йому все решту. Цей сон був моїм найпотаємнішим прихистком, моїм притулком.
Коли я відчував себе пригніченим, я просив Пісторіуса зіграти мені Пассакалію старого Букстехуде. Я сидів у вечірній темній церкві, віддаючись цій дивній, щирій, зануреній в саму себе музиці. Вона щоразу діяла на мене благотворно і підвищувала готовність дослухатись до голосів душі.
Іноді ми залишалися на деякий час у церкві навіть після того, як орган замовкав, і дивилися, як слабке світло просотувалося крізь високі стрілчасті вітражі, а потім зникало.
— Зараз здається смішним, — починав Пісторіус, — що колись я був богословом і мало не став священиком. Але я помилявся тоді тільки щодо форми. Бути священиком — моє покликання і моя мета. Тільки я занадто рано віддав себе в розпорядження Єгови, ще не звідавши Абраксаса. Власне, будь-яка релігія прекрасна! Релігія — це душа, незалежно від того, приймаєш ти причастя по-християнськи чи вирушаєш на прощу до Мекки.
— Але ж тоді, — зауважив я, — ви, власне, могли б стати священиком?
— Ні, Сінклере, ні. Адже мені довелося 6 лукавити. Наша релігія сповідується так, ніби вона ніяка не релігія. Вона лише удає, ніби вона — витвір вищого розуму. У крайньому разі я міг би стати католиком, але протестантським священиком — ні! Небагато хто з істинно віруючих (а я знаю таких) тримається за буквальний смисл. І їм я не міг би сказати, що Христос, наприклад, був для мене не реальною особою, а героєм, міфом, величезним силуетом, у якому людство закарбувало само себе на стіні вічності. А інші люди, які приходять до церкви, щоб почути розумне слово, щоб виконати свій обов’язок, щоб нічого не пропустити і тому подібне, — що я повинен був їм казати? По-вашому, навернути їх у віру? Але цього я аж ніяк не хочу. Священик не прагне навертати у віру, він хоче тільки жити серед віруючих, серед таких, як він сам, хоче бути носієм і виразником почуттів, з яких віряни витворюють своїх богів.
Він зупинився. Потім продовжив:
— Наша нова віра, для якої ми оце вибрали ім’я Абраксаса, — чудова, дорогий друже! Вона — найкраще з того, що у нас є на сьогодні. Але вона ще немовля! Крила в неї ще не виросли. Але самотня релігія — це ще не те, що потрібно. Вона повинна стати всезагальною, їй потрібен культ і захоплення, свята і таїнства…
Він замислився і поринув у себе.
— Хіба не можна справляти таїнства, скажімо, на самоті чи у вузькому колі? — запитав я несміливо.
— Можна, — кивнув він. — Я вже давно їх справляю. Я справляв такі культи, за які мені довелося б цілі роки просидіти у в’язниці, якби про це хтось довідався. Але я знаю — це ще не те, що потрібно…
Несподівано він міцно ляснув мене по плечу — я аж здригнувся.
— Друзяко! — сказав він проникливо. — У вас теж є таїнства. Я знаю, що вам повинні снитися сни,
