Деміан - Герман Гессе

Велике судомне занепокоєння вже гнало мене кудись. Я схопив капелюха, вискочив на вулицю, немовби за чиїмось владним велінням. Я біг якимись вулицями і провулками, наче гнаний вихором. Ось майдан перед темною церквою, може, там мій приятель? Я бродив і шукав чогось у неясному пориванні, а чого — і сам не знав.

Я блукав передмістям, там знаходилися будинки розпусти і ще подекуди горіло світло. А далі вже почалися новобудови з купами цегли, присипаними сірим снігом.

Коли мене, немов сновиду, щось гнало цими закапелками, мені згадалася новобудова в моєму рідному місті, куди мій мучитель Кромер затягнув мене для нашого першого з ним порахунку. Зараз переді мною стояла в сірій пітьмі будівля, зяючи чорним дверним отвором. Мене чогось потягнуло всередину, я опирався, спотикаючись об купи піску й сміття, однак щось гнало мене — то було сильніше.

Через дошки і биту цеглу я пробрався всередину, в це запустіння із затхлим запахом холоду й каміння.

Тут раптом почувся чийсь нажаханий голос:

— Господи, звідкіля ти тут узявся, Сінклере?

Із темряви, неначе дух, вигулькнула якась постать — худезна й охляла. Я вгледівся і з жахом впізнав… Кнауера! Волосся моє стало сторчма.

— Як це ти… — він ошалів від хвилювання. — Як ти зумів мене знайти?

— Я тебе не шукав… — проказав я; кожне слово давалося мені з неймовірним зусиллям, я ледве відліплював його од заціплених замерзлих губ.

Він вирячився на мене.

— Не шукав?

— Ні. Мене сюди чогось потягло… Мабуть, ти мене кликав? Що ти тут робиш? Адже зараз глупа ніч.

Він кинувся до мене і гарячково обійняв своїми кістлявими руками.

— Так, скоро, напевно, світатиме. Сінклере… подумати тільки — ти не забув мене! Ти… ти можеш мені пробачити?

— Про що ти?

— Оте… що я проробляв з тобою… То було так огидно…

Тільки тепер я згадав. Невже це було? Koли — чотири чи п’ять днів тому? Мені здалося, що відтоді минула ціла вічність. Аж тепер я несподівано все збагнув. Не тільки те, що трапилося між нами, але й те, навіщо я забрів сюди, мені раптом сяйнуло: що збирався скоїти із собою Кнауер?

— Ти що, хотів накласти на себе руки?

Він затремтів від жаского страху.

— Так, хотів… Не знаю, чи я зміг би… Я хотів дочекатися ранку.

Я витягнув його назовні. Вже розвиднялося. Але повітря і небо було сіре, невимовно холодне і безрадісне. Я повів його попідруч, щось безперервно проказуючи:

— Тепер ти підеш додому. Але нікому нічого, чуєш, ні слова! Це неправильний шлях, зрозумів? І ми — не свині, як ти гадаєш. Ми — люди. Ми створюємо собі різних богів і часом боремося з ними, а часом вони благословляють нас…

Ми мовчки пленталися, а потім розійшлися. Коли я прийшов додому, уже цілком розвиднілося.

Як згадується, найкращим з того, що мені подарував той час, були години, проведені з Пісторіусом біля органа або перед полум’ям каміна. Ми читали якийсь грецький текст про А6раксаса. А часом він зачитував мені перекладені уривки з Вед і вчив промовляти священне слово «Ом». Однак мною рухало не тільки це. Я вже відчував, намацував те, що було благотворним для мене, сприяло моєму просуванню до себе самого: зросла довіра до власних снів, думок, здогадів і знання про силу, яку я виплекував у собі.

Ми з Пісторіусом могли порозумітися, між нами встановився якийсь зв’язок. Варто було мені лиш зосереджено подумати про нього — і я міг бути впевнений, що невдовзі з’явиться або він сам, або записка від нього. Як колись Деміана, я міг розпитувати його про все. І навіть більше — за його відсутності мені варто було тільки зосереджено уявити собі і спрямувати у вигляді згустку думок свої запитання, і вся духовна сила, вкладена у запитання, поверталася у вигляді відповіді. Правда, при цьому я уявляв собі не Пісторіуса чи Макса Деміана, а вимріяний образ, що привидівся мені, — чоловічо-жіноче видиво мого демона. Він жив тепер уже не в моїх снах і не у вигляді малюнка на папері, а в мені самому, як образ бажаного, як більш високий ступінь мене самого.

Як дивно, карикатурно-драматично виглядала ситуація, коли я опинився віч-на-віч із невдатним самогубцею Кнауером… Від тієї ночі, коли я з’явився перед ним, як видиво, він прив’язався до мене, мов вірний слуга чи пес, намагаючись підпорядкувати своє життя мені, й сліпо слідував за мною. Він часом приходив до мене з найбезглуздішими запитаннями і бажаннями: то хотів побачити духів, а то вивчати Кабалу і ніяк не хотів вірити, що я нічого в цьому не тямлю. Він був переконаний, що я володію якоюсь потаємною силою. Але дивним було те, що зі своїми дикими й дурними запитаннями він часто приходив саме тоді, коли мені конче необхідно було розплутати якийсь вузол у собі. І оті його химерні ідеї чи прохання часто наштовхували мене на розв’язання цього питання. Іноді, коли він набридав мені, я його проганяв. Але все ж відчував — він теж був посланий мені, і від нього до мене у подвійному розмірі поверталося те, що я йому давав. Він був для мене своєрідним провідником чи принаймні дороговказом. Божевільні ідеї, які він приносив мені і в яких шукав для себе благість, підказували мені більше, ніж я на ту мить розумів.

Цей Кнауер згодом зник — якось непомітно з мого обрію. Власне, з ним непотрібні були вже жодні порозуміння. Чого не можна було сказати про Пісторіуса, із моїм знайомцем я до кінця свого навчання набував якогось особливого досвіду.

І найчеснішій людині трапляється іноді вступати в конфлікт із такими безперечними чеснотами, як шанобливість чи вдячність. Кожному судилося зробити щось таке, що віддаляло його від батьків, від друзів. Кожному судилося відчути коли-небудь суворість самотності. Правда, більшість людей не терпить її і невдовзі прагне сховатися за чиюсь спину. Власне, від своїх батьків та від їхнього світу в цій жорстокій борні я не відірвався, а скорше віддалявся і відчужувався — повільно, майже непомітно. Певна річ, я жалкував, часто це привносило відчуття гіркоти у дні приїзду додому, але я не брав це надто близько до серця — усе це якось можна було витримати.

Однак там, де ми виявляємо шанобу і повагу не за звичаєм, а з власного бажання, там, де ми були чиїмись учнями чи друзями за покликом