Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
ось уже два тижні від фелахів ані чутки ані звістки. Наша система виявлення і перехоплення порушників працює до того злагоджено, що ми перешкоджаємо вторгненню практично у 100 % випадків. Вони прориваються узбережжям або північніше від Тебесси, а в нас і в Сук-Ахрасі стабільно спокійно. Хоча й тут один дістав поранення. Цей бовдур упав із даху, намагаючись почепити радіоантену. Наша основна робота полягає в розмінуванні підступів до лінії Шаля. Подекуди щастить знайти дві-три міни. Поза тим ми добряче відсиджуємось у засідках — у «норах», себто бліндажах, часом по два дні поспіль. Але нам усе одно не вдається вхопити за хвіст тих клятих фелахів. Ми знаємо, вони бояться нас, наче прокази. Обстрілюють наші позиції з такої відстані, що ми навіть не розуміємо, звідки саме. Проте ще ніхто не жалівся. Краще вже служити тут, аніж забезпечувати порядок в Алжирі чи Орані. Якби уряд врешті дозволив перейти кордон, ми б уже давно пропустили їх усіх через м'ясорубку. Але вони досі по той бік, простісінько навпроти, і їм відомо, що ми не маємо права переступити рубіж. Знаєш, ми тут ховаємося за колючим дротом та пунктами спостереження, до всього нас іще й стримує кордон, а це ж звичайна лінія на піску між нами й Тунісом. А вони, у свою чергу, щоразу спокійнісінько повертаються в глиб недоторканої території. Звичайні боягузи, здатні лише катувати й перерізати горлянки простим фермерам чи беззахисним селянам. Щойно вони нас помічають — розбігаються, наче кролики. Ми сподівалися, що де Ґолль, повернувшись до справ, нарешті щось змінить і тоді ми їх переловимо й передавимо як мух. Але нічого не змінилося. Ми більше нічого не розуміємо.
Не повіриш, до чого я тут опустився. З ранку до ночі я граю в белот [67] із трьома хлопцями, що їх іще якихось півроку тому мав за розумово відсталих. Сьогодні це мої найліпші друзі. Саме на них я й вирішив випробувати фундаментальні засади сенжустизму. Урешті-решт, якщо я зібрався боротися за права пригноблених, то бодай вивідаю їхні думки та бажання. Це убезпечить нас від подальших прикрих помилок. Мені випала нагода дослідити ідеальні екземпляри пролетарів французької периферії: сина фермера з Ардешу, механіка з машзаводу Сен-Етьєна та далекобійника із Гавра. Освіта — бакалавр мінус шість [68] . Інтелектуальні баталії обертаються довкола дівок, футболу й тачок. Найбільший їхній клопіт — хавчик. Політика: не чули. Ще плюс одна причина дізнатися, чим заповнені їхні довбешки.
Моя книжка просувається. Незабаром допишу третій зошит. Ще два — і теорія стане логічною та непробивною. Темп сповільнюється. Мені належить вирішити суттєву проблему: як учинити з наслідками. Зізнаюсь, я недооцінив масштаби слів Сен-Жуста: «Щоб досягнути мети, доведеться знищити чимало противників». Я був понадіявся обмежитися кількома непримиренними опозиціонерами, символами старого режиму. Не варто применшувати спроможності ворожого опору — вони ладні вдатися до всіх можливих засобів утримання влади. Або відбудеться справжня революція, або взагалі нічого. Поляжуть тисячі, і я не певен, що сьогодні людство готове пролити ріки крові. Але чи варта гра свічок? Безперечно. Чи буде народ на нашому боці? У цьому я не такий упевнений. Запряжений люд не наважиться на бунт під страхом утрати подачок, так щедро дарованих буржуазією. Який сенс боротися за свободи рабів, які лижуть руку хазяїна? Правду кажучи, на цій проблемі мій запал вичерпався. Як далеко можна дійти в прагненні зробити людей щасливими всупереч їхній волі? Події в Китаї слугуватимуть нам уроком та орієнтиром: глибинна революція, наслідків якої ми наразі не здатні осягнути. Після демобілізації поїду в Китай, хочу побачити все на власні очі. Гадаю, чуттєвість західної людини не дозволяє мені зважитися на революцію.
Нагадай цьому дурникові Мішелю слова Альберта Ейнштейна: «Не переймайся труднощами з математикою, можу запевнити, що в мене їх набагато більше». Ми відкрили школу, що понад рік стояла порожнем, майор попросив мене займатися з місцевими дітьми в парі з лейтенантом із Пуатьє; він навчає їх французької, ба більше, ставить «Береніку» [69] . Малі жадібні до знань і схоплюють усе на льоту. Ми пройшли програму всього триместру за один місяць. Тепер навчаємо дітей наших ворогів. Це взагалі логічно?
Я помираю від сміху, уявляючи Франка, що скавулить від морозу в Німеччині. Війна завершиться ще до його повернення. Я йому написав. Він мені не відповів. Не знаю, чи лист узагалі дійшов…
Сесіль зупинилася. Замислилася. А я взяв листа й не без зусиль перечитав. У П'єра лікарський почерк.
— Тобі нема за що хвилюватися. Він на спокійній території.
— Щось тут не так. Мають бути ще одні двері. Потрібен правильний ключ. А поки що попроси батька оплатити тобі репетитора.
Сесіль поставила грітися кавник — на каву з молоком. Потім склала список покупок.
— Могла б сама сходити за продуктами.
— Не хочеш мені більше допомагати?
— Ти не виходиш із дому. Уже понад місяць навіть
