Українська література » Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Читаємо онлайн Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
class="empty-line"/>

16

Аби задобрити лиху долю, тато призначив відкриття магазину на 22 листопада — річницю шлюбу. Мама навіть чути цього не хотіла. То був день смерті її брата Даніеля. Тато наполягав, і вона вдала, що згодна. Хай як там було, татові не варто було обманюватися. Насправді ж вона все прорахувала наперед. Додаткові роботи вб’ють двох зайців: відкриття доведеться перенести щонайменше на кілька тижнів і нарешті Філіпп зі своєю надопікою дасть їй спокій.

Відкриття запланували на четверту дня і на весь вечір. Я повернувся додому, щоб належно підготуватися. Згораючи від заздрощів до моїх покупок, Жульєтт узялася за своє коронне: «Мені нічого вдягти», — але тато хутко її спровадив, бо саме обдзвонював журналістів, щоб переконатися в їхній присутності на відкритті. Послухати його, так це мала бути найвагоміша подія в комерційному світі Парижа з часів відкриття «Драґстору»[71]. Він поклав слухавку і схвильовано оголосив:

— Прийдуть з «Л’Орору»!

Він пішов далі за списком і набрав «Елль».

Жульєтт прийшла до мене в кімнату із завченою сценкою «Порадь, що вдягти». Її гардероб юної моделі тріщав від одягу. Я виставив її за двері. А сам розклав покупки під пильним наглядом Нерона. У новому костюмі я скидався вже не на хлопчика — на чоловіка. Надівши краватку, пригладивши волосся та розпрямивши плечі, я мав вигляд на всі шістнадцять, ні, сімнадцять років. Мама повернулася із гофрованою й залакованою білявою завивкою, якою страшенно пишалася. Я покрутився, щоб вона сповна оцінила результат своїх покупок, аж раптом її обличчя спотворилося. Тато співав у ванній що мав духу:

— La donna è mobile, quai piuma al vento, muta d’accento, e di pensiero…[72]

Вона схопилася на рівні. Я чув відголоски їхньої сварки:

— Здурів так горланити? Чутно на весь дім.

— Вже немає права й поспівати?

— Тільки не італійською. Не хочу потім вислуховувати зауваження сусідів.

— Це «Ріґолетто». Сам Верді!

Двері ванної кімнати грюкнули. Коридором почулися мамині кроки. Він знову взявся співати своїм тенором «La donna è mobile».

Мама була наділена винятковим талантом кричати не підвищуючи голосу.

— Полю, припини негайно!

Від часу повернення з Німеччини Франк був буквально невловимий. Ми заледве бачилися. Він стрімголов летів до холодильника, змітав усе, що погано лежало, замикався на ключ у кімнаті, зі змовницьким виразом обличчя годинами висів на телефоні та зникав без попередження в невідомому напрямку. Навіть Сесіль його розшукувала. Вона нерідко телефонувала з доріканнями, що я не передаю йому її повідомлення. Він не ділився з нею новинами. Не ночував удома. Не бував у неї. Вона хвилювалася. Ніхто не знав, де він і що робить.

Того дня він нарешті прийшов. Франк був у поганому настрої, із синявою під очима й тижневою щетиною. Мама йому дорікнула. А той без вагань став на захист батька.

— Скільки вже років ти докучаєш нам своїми сусідами? Та мені начхати, що вони там собі думають. Ми тут задихаємось. Ми мусимо ходити в м’яких капцях, приглушувати звук приймача. Уже дістало!

Маму це не на жарт обурило.

— Сусідів варто поважати. Це порядні люди, і я тобі не дозволяю…

Ігноруючи мамині настанови, Франк сів за стіл на кухні та взявся жадібно їсти залишки запеченої курки. Вона спробувала вгамувати свій гнів.

— Рада, що ти повернувся. Встигнеш привести себе до ладу перед відкриттям.

— О, тільки не сьогодні. Я нікуди не піду.

— Чи можу я поцікавитися чому?

— У нас збори комітету. Я маю підготуватися.

— Воістину, цей світ безжальний до мене.

— Піду я чи ні — це нічого не змінить. Я вам там не потрібен. Натомість Партії я потрібен.

— То це задля зборів цієї вбогої партії ти кинеш твою сім’ю?

— Ця, як ти висловилась, убога партія — «парія розстріляних», коли дехто жирів, спекулюючи на чорному ринку, якщо розумієш, про що я.

— Ні, не розумію, — відповіла мама крижаним голосом. — До чого ти хилиш?

— Ох, дійсно, я й забувся, що Делоне були справжніми героями війни. Славний дядько Даніель. Він-бо не помер задарма.

— Не смій! Це ницо.

— А хіба Делоне не збагатилися за час війни?

— Неправда! Нас виправдали.

Тато відчув, що конфлікт наближається до небезпечного віражу, і спробував їх утихомирити:

— Франку, це все в минулому. Я ось п’ять років провів у концтаборі, а сьогодні ми з Німеччиною друзі. Ми перегорнули сторінку, і це на краще. Я думаю про майбутнє і про свою родину. Тобі теж варто спробувати.

— Слухай, тату, я зобов’язаний піти на збори. Це важливо.

— Скажи мені, що може бути важливішим за відкриття нашого магазину?

— Побачиш!

На цьому можна було б поставити крапку. Буденна сімейна сварка, яких мільйони. Кожен трохи посердиться у власному закутку, а трьома днями по тому конфлікт вичерпаний. Нічого страшного. Родинне життя текло б у тому ж річищі. Але раптом мама розправила плечі та, зваживши кожне слово, сказала:

— Франк, ти негайно перепросиш. Забереш назад свої слова.

Запала довга мовчанка. Очі в мами іскрилися, обличчя залишалося кам’яним. Я знав, що зараз відповість Франк, і глибоко в душі чекав на ці слова, що підтверджує, до чого дурним можна бути в цьому віці.

— Я не проситиму вибачення. Це щира правда.

— Ти забереш назад щойно сказане, а як ні — то вимітайся!

Франк підвівся, досі з курячим стегенцем у руці. Тато вдався до останнього демаршу:

— Гаразд, давайте заспокоїмося. Послухай, Елен, нерви ні до чого доброго не доведуть. Якщо він не хоче йти на це відкриття, йому ж гірше: не дістанеться шампанського.

— Я не бажаю більше підкормлювати гадюку. Ти негайно перепросиш!

Франк відкинув куряче стегенце через усю кухню.

— Ви не скоро мене знову побачите!

Він поспішив до своєї кімнати, напхав сумку речами і покинув квартиру, грюкнувши дверима. Ми сиділи, намагаючись перетравити побачене. У напружені періоди треба вміти помовчати. Програє той, хто заговорить першим. Тато пробурмотів:

— Ти не повинна була цього казати!

Вона вибухнула. Дісталось татові. Цього разу сусіди вже напевне все розчули. Що він пішов не тим шляхом, що вони тепер розплачуються за брак у нього освіти та за політичні погляди Маріні. Вона несла все, що спадало на думку. У сім’ї Делоне дитина ніколи не розмовляє таким тоном із матір’ю, а батько не стовбичить нерухомо в кутку, як хатній вазон. Зненацька сталася нечувана річ. Тато, замість того щоб мовчки зносити образи й чекати, поки буря сама вщухне, грюкнув кулаком по столу. Ще й так сильно, що перекинулась ваза із кришталю Баккара і вода полилася на паркет.

Відгуки про книгу Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: