Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Та ти не знаєш правил!
— Не особливо.
— Я тебе навчу.
Він виявився хорошим учителем. Уже за кілька днів я опанував правила та, як мені здавалось, непогано грав. Тому я не одразу зрозумів, що він мав на увазі:
— Ну от, тепер ти знаєш, як грати в шахи. Тобі залишилось стати гравцем. Це займе дещо більше часу.
— Скільки?
— Від тебе залежить. П'ять років, десять, більше? Поглянь на Імре. Йому п'ятдесят, і він совгає фігурами по дошці вже тридцять п’ять років. Трохи зусиль — і ти зможеш у нього виграти. Пам'ятай: море концентрації та дрібка уяви.
Ми зустрічалися під кінець дня, щоб зіграти одну-дві швидкі партії. Зазвичай мовчки.
— Хочеш потеревенити — маєш сусіднє бістро.
За кілька годин ми могли обмовитися не більш як трьома словами. Він вигравав щоразу. Я продумував кожен крок, що аж голова боліла, навчився передбачати ходи, грамотно розташовувати фігури, вибудовувати стратегію та маскувати удари. Але він читав мою гру, як розгорнуту книгу. Передбачав кожен мій невправний крок. Моя гра в тактика його тішила.
— Правильно мислиш — розблокувати тура. Але увага: не відкривай діагональ моєму ферзю, хіба ти хочеш мат у три ходи.
— Звідки знаєш, що я хотів ходити турою?
— У тебе немає вибору. Не поспішай. Твої атаки хаотичні. Закріпи позицію, тобі стане легше захищатися.
— Не атакуватиму — не виграю.
Ігор розчаровано захитав головою.
— Ти як осел. А я їх не зношу, хоча це тямущі тварини. Але не ти. Ти зовсім не слухаєш. Спробуй занотовувати.
Щоб чогось навчитися, треба було спостерігати за партіями інших, записувати ходи кожного гравця, а потім повторювати на кишеньковій шахівниці. Час од часу Ігор заглядав до мого записничка. Щоб відтворити партію, йому було достатньо глянути на записи, на уривки гри, як-от: 1.е4 с5 2. Cf3 е6 3.g3; 3… d5 4.exd5 exd5 5.Fg2 De7 6.Rfl; 6… Cc6 7.d4 Cf6 8. Cc3 Fe6, — на що він не відмовляв собі у таких коментарях:
— Ех, Володимире, ніякого прогресу. Як завше, мудрує.
— Він виграв!
— Це Павло програв. Якщо хочеш набратися досвіду, спостерігай за Леонідом. Він найкращий. Простота й ефективність.
Ігор був мій єдиний партнер упродовж двох років. Знавці або ж ті, хто вважали себе такими, аж ніяк не бажали гаяти час на початківця. Коли я пропонував їм партію, усі в один голос відповідали: «Зіграємо, як станеш гравцем».
Вони примирилися зі мною лише тому, що мене прийняв Ігор. Заходити та грати в Клубі міг будь-хто, проте тільки він чи Вернер надавали членство. Критерій був один — їхня легка рука. Як з'являвся непроханий гість, вони вміли дипломатично йому відмовити та спровадити: «Це приватний клуб. Ми більше нікого не приймаємо. Треба записуватися до листа очікування».
За два роки я поставив йому пат. Ми були на рівних. Ні переможця, ні переможеного. Але для мене то був справжній виграш. Ігор відчув це.
— Ще два чи три роки, малий, і ти виграєш у мене партію.
Мені знадобився ще рік, щоб його обіграти. Однак він мав поважне виправдання. Того дня його практично склав удвоє ішіас[76] і він заледве сидів на стільці. Після прибуття до Франції Ігор спробував улаштуватися лікарем. Йому відмовили. Диплом тут не визнавали. Не було жодної можливості отримати аналогічний у Франції. Ленінград він покинув поспіхом, не прихопивши жодного офіційного папера чи документа. Не залишилося нічого, що могло б підтвердити його слова. Послужний список військового лікаря й медалі нічого тут не вартували. Єдине можливе рішення запропонував один член офіційної організації лікарів Франції: почати все з нуля. Та коли тобі п’ятдесят, непросто знову наважитися на семирічне навчання. На нього все одно не було коштів. До всього, Ігор зіштовхнувся із серйозною проблемою — безсонням. Із часу втечі з Союзу в березні 52-го. Діставшись до Гельсінкі, він провів одинадцять днів без сну, сподіваючись нарешті повалитися від утоми та розвіяти це прокляття. Його тіло опиралося до останнього. Виснажений безсонням, із затуманеною головою, але досі при тямі, він напівголяка розгулював ожвавленими вулицями за мінус десять морозу, горланячи пісень. Йому вкололи заспокійливе. Отямившись, він відмовився приймати прописане снодійне. І так, доки один лікар, який також потерпав від хронічного безсоння, не порадив цікавий спосіб: «Ви не спите ночами через збій біологічного годинника. У чому причина? Невідомо, тільки здогадки. Як відновити сон? Не уявляю. Можливо, повернення до Ленінграда? Боюсь, тут ліки можуть виявитися страшнішими за саму хворобу. Спробуйте мій метод. Спіть удень. Працюйте вночі».
Ігор дослухався до поради, і його життя стало на стабільну колію. Очікуючи на відповідь офіційної організації лікарів Франції, перший місяць у Парижі він пропрацював вантажником у торговця фруктами й овочами на ринку Ле-Аль. Але постійно боліла спина, тому довелося знайти підробіток нічним сторожем готелю неподалік церкви Сен-Мадлен. Там він знемагав від нудьги, затим наступні два роки пропрацював нічним санітаром шпиталю Пітьє-Сальпетрієр. Його не полишало питання, за які гріхи він приречений на таку участь. Аж раптом, тієї ж ночі, він зустрів двох чоловіків, які невдовзі змінили його життя.
Граф Віктор Анатолійович Володін кермував своєю багряною сімкою «Ведетта-Ріженс» як справжній аристократ і був представник почесної професії водія другої категорії, себто таксист. Тієї ночі на вулиці Толбіяк він підібрав скривавленого волоцюгу, якого на славу віддухопелили та залишили чекати смертної години. Та що там — він сам мало не переїхав бідолаху. Загальмував останньої миті. Чоловік ще не віддав Богові душу. За часів громадянської війни Віктору пощастило вдосталь намилуватися пораненими й трупаками. Кільком «червоним» він навіть відрізав ніс та вуха. Словом, на поранених він знався. А цей присмертний мав геть не поганий вигляд. Про Віктора Володіна можна було сказати багато: що він хам, шахрай та брехун; що він ніякий не граф і не служив царю Всєя Русі; що він і близько не знався, тим більше не родичався зі вбивцею Распутіна Феліксом Юсуповим, бо саме в цьому він запевняв (не випускаючи пікантних подробиць) своїх отетерілих клієнтів. Його небилиці, що роз’яснюють помилки деяких шанованих історичних праць, тепер сприймають за щиру правду. Якось Вікторові навіть поталанило прислужити водієм самому князю, коли той відвідав Париж. Юсупов відмовлявся обговорювати Росію, але радо бесідував російською зі співвітчизниками й був переконаний у тому, що комуністичний режим швидко зазнає краху, а він сам у подальшому тріумфально повернеться додому. А якщо серйозно, Віктор Володін був рядовим солдатом царського війська та ад’ютантом цього пустоголового Денікіна, а згодом того