Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Вони прекрасні, чи не так?
— І навіть не уявляють, яка загроза над ними нависла.
— Вони щасливі вже з того, що живуть. Вони кохають одне одного. Решта не має значення. Для них небезпеки не існує. Вони залишаться коханцями навіки. Маєш гроші?
— Трохи.
— Купиш мені кави з молоком?
Вона заледве підвелася. Ішла поволі, спираючись на мене. Метрів за двадцять моя допомога більше не знадобилась. Ми пішли на каву до бістро «Пті-Сюїс», що через дорогу. І вмостилися на терасі.
— Я голодна.
— Це добрий знак.
Вона похватцем глитнула двійко круасанів та продублювала каву з молоком. Хотіла щось сказати, але таки змовчала.
— …Я можу тобі довіряти, Мішелю?
— Звісно.
— Нічого не сталося. Зрозумів? Узагалі нічого. Це не обговорюватиметься. Так, наче нічого й не було.
— …Як забажаєш.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— І жодного слова Франкові.
Вона помітила, що мені стало незручно і я стиснув губи.
— Нічого не було! Нікому. Франк не повинен знати.
— Я не можу від нього таке приховати. Якщо одного дня він сам дізнається, то приб’є мене.
— Якщо ти йому не скажеш і я не скажу, тоді він ніколи не дізнається. У будь-якому разі, це вже не важливо: ми розійшлися.
— Що?
— Між нами все скінчено.
— Відколи?
— Не знаю. Ми більше не бачимось. Він… щез.
— Дома також, він зник.
— Коли ти з кимось, ти не щезаєш безпричинно на кілька тижнів, не даючи про себе знати. Я сто разів телефонувала. Розмовляла з твоїм батьком, з мамою, з тобою, із твоєю сестрою. Навіть не скажу, скільки разів я залишала одне й те саме повідомлення — він так і не відгукнувся. Єдиного разу, коли мені пощастило на нього натрапити, розмова тривала півхвилини. Він був уже у дверях і кудись поспішав. Обіцяв перетелефонувати ввечері. Минуло три тижні. А загалом, якщо чоловік так поводиться із жінкою, коли він… тікає, це означає єдине: він зустрів іншу, а зізнатись не наважується.
— Це неможливо. Тільки не Франк.
— Клянешся, що нічого не знаєш?
— Клянусь.
— Маєш якесь виправдання його зникненню?
— Принаймні воно мало бути. Я знаю, що він тебе кохає.
— Він так казав?
— Дав зрозуміти.
— Коли це?
— У тебе вдома.
— Я переконана, що в нього тепер інша.
Я не великий мастак у справах кохання. Мій єдиний досвід — тільки літературний. І пояснення його безперервним зникненням я не мав. Після повернення з Німеччини він узагалі спав удома не більше трьох-чотирьох ночей. Але я їй уже нічого не казав.
— Якщо так, то він ще той покидьок.
Вона знизала плечима та видавила посмішку. Щоки зарожевіли. Очі також. Вона закусила губу, хлюпнула носом, набрала повітря — і проковтнула біль.
— Треба бути останньою дурепою, щоб прощатися з життям через чоловіка! Тепер цьому покладено край. Я стану кам’яною.
— Аж не віриться. Це неможливо.
— Таке вже життя. А втім, можу заприсягтися, що… Я хочу додому.
Офіціант приніс рахунок. У Сесіль за душею ні гроша. А мені не вистачало двох франків шістдесяти сантимів. Я не знав куди подітися. На щастя, офіціант виявився тямущий і не подав знаку.
— Два шістдесят — це дрібниці. Занесете згодом. Я вам довіряю. Бо відшкодовуватиму хазяїну з власної кишені.
— Я занесу завтра, обов’язково, обіцяю.
— Перепрошую, — спитала вона, — у вас не знайдеться цигарки?
Він витяг «Житан». Тернув сірником. Вона затяглася з невимовним умиротворінням.
— Не впевнений, чи це слушна ідея.
— Слухай, Мішелю, припини вже наказувати мені, що робити.
Я провів її додому. Розмовляти нам не хотілося. Вона двічі зупинялася перевести дух.
— Можливо, тобі краще повернутися до лікарні?
— Мішелю, скільки тобі товкти: мені не потрібна нянька.
Я встиг піднятись до квартири швидше за неї. І витяг із дверей записочку так, що вона й не здогадалась. Я дістав ключі з-під килимка. Вона увійшла. Я ж залишився на порозі.
— Не хвилюйся. Усе буде добре.
— Віддати тобі ключі?
— Ні, тримай у себе. Хіба ти більше не приходитимеш?
— Я не це хотів сказати.
Вона поцілувала мене в щоку.
— Дякую, братику. Дякую за все.
— Може, я прийду завтра.
— Коли завгодно.
Я знову обійшов усі бістро. Цього разу в пошуках Франка. Ніхто його не бачив. Два його дружки вирішили з мене поглузувати.
— Напевне, він із Сесіль?
— Якщо я знайду Сесіль, то не скажу твоєму братові.
Я не звернув на них уваги. Я кожного просив про одне й те саме: «Якщо побачите Франка, скажіть, нехай сконтактує з братом. Це терміново».
Тоді я пішов до його найліпшого друга Рішара, що жив за мечеттю. Вони були члени одного комітету та разом продавали «Юманіте Діманш» на ринку по вулиці Муфтар. Здавалося, побачивши мене, він розгубився. Він поголив голову.
— З тобою щось сталося?
— А що зі мною?
— Твоє волосся?
— Мішелю, я зайнятий. Чого тобі?
— Я сподівався застати в тебе Франка.
— Я його вже якийсь час не бачив. А він що, сказав, що тут ночує?
— Раніше траплялося. От я і подумав…
— Мабуть, він у Сесіль.
— Якщо побачиш, перекажи, щоб зі мною сконтактував. Це важливо.
— Неодмінно.
Пауза тривала дещо довше, ніж треба. Я пам’ятаю Рішара завше шпарким і спонтанним. А тут він весь як на терню — і намагався випромінювати незворушність. Та й тримався він якось напружено, неприємно напружено. Професійні брехачі високо деруть носа. Їх ніщо не страшить. А погані — відводять погляд. Наче хочуть бодай так захиститися. Візьму це на замітку.
— Ця зачіска тобі не до лиця. Попередня пасувала більше.
Щоб сумління було чисте, я обійшов іще двох Франкових друзів. Неважко здогадатись: вони теж і гадки не мали, де він, але пообіцяли передати моє повідомлення в разі чого.
За вечерею мама поцікавилася:
— Як минув твій день у ліцеї?
— Як завжди.
— Чим ви займалися?
— На англійській продовжували Шекспіра, а на французькій почали «Позивачів»[78].
— Готовий до контрольної з математики?
— Ну, я багато займався з Ніколя.
— Шкода, — перехопив тато, — що ми давно його не бачили. Запроси Ніколи однієї неділі в гості.
Якусь частину ночі я згаяв на вибудовування гідних відмовок для Шерлока: так, щоб він і оком не повів, не засумнівався в анінайменших подробицях, щоб не схотів перевіряти. Можливо, цього разу я не заскочу в останній вагон. Спав я паскудно. А вранці, коли я саме збирався йти до того скотобійця, у кишені куртки знайшов
